Офіцерське звання запасу харків’янин Максим Іноземцев отримав ще після навчання в Харківському авіаційному університеті, де здобув фах інженера-механіка авіаційних двигунів та силових установок. Утім за фахом не працював. З 2000 року живе у Полтаві, створив тут родину, працював у приватному бізнесі на керівних посадах. Не вважав себе створеним для війни, не мріяв про військову кар’єру. Та в Харкові жили його близькі — мама, сестра, племінник та старша донька, які не хотіли покидати своє рідне місто. Думки про це мотивували чинити опір російській агресії.
— У квітні 2022 року я прийшов до ТЦК, пройшов ВЛК. На фронт не взяли одразу, відповіли що викличуть. І у жовтні зателефонували. Вже 1 листопада я поїхав у навчальний центр, там і змінив свій фах — з техніка літака на командира артилерійського підрозділу. Мені було тоді 50 років. Після трьох місяців навчання в Національній академії сухопутних військ я прийняв посаду командира першого вогневого взводу, виконував обов’язки старшого офіцера батареї. І два роки пробув у бойовій бригаді, — згадує військовий.
За розподілом Мерлін, таке псевдо отримав офіцер, потрапив у ДШВ — до лав 81-ї окремої аеромобільної бригади. У складі ввіреного йому підрозділу виконував бойові завдання на одному напрямку — неподалік Білогорівки на Луганщині, яку ЗСУ звільнили у вересні 2022 та титанічними зусиллями утримували під контролем упродовж майже двох років. Позиції артилеристи періодично змінювали, переважно жили в бліндажах.
— Потрапив у підрозділ, де всі хлопці були контрактники. Вони вже воювали хто рік, а хто й більше, стримували російську навалу. Знали, вміли, були вмотивовані. Я прийшов за мобілізацією, але теж вмотивований. На початках думав, чи зможу їм щось нове розповісти, адже вони все знають. Та виявилося, що було що розповісти — Академія все-таки добре навчає, — зазначає офіцер.
Своє «бойове хрещення» Максим Валерійович запам’ятав на все життя. Тоді з артилерійським розрахунком, який виїхав на виконання бойового завдання, пропав зв’язок — під час ворожого обстрілу був знищений їхній «Старлінк». Дорогою на позицію авто з командиром намагався влучити танк, та все обійшлося механічними пошкодженнями. Благополучно відпрацювали, ще й забрали та вивезли єдиного пораненого.
— Це був перший такий випадок, та далеко не єдиний. Якось у нас була цікава позиція — стояли під горою майже на самому березі річки. Були дуже великою занозою для ворога. І от там вже все було жорстко, нас дуже часто обстрілювали. Але й ми завдавали ворогу величезних втрат — переважно живої сили, знищували ворожі підрозділи, вели контрбатарейну боротьбу. Чимало знищували мінометів та кулеметів — те, що піхоті чинить найбільшу шкоду. Після кількох тисяч випущених снарядів я збився з рахунку, — зізнається Максим Валерійович.
В його взводі основним озброєнням були легкі причіпні гаубиці L119 105-го калібру. Виїжджали на встановлене місце, ставили гаубицю на позицію, відчіпляли, маскували. Проводили поточне техобслуговування та орієнтування — це те, що контролював капітан Іноземцев. Далі — керування вогнем під час стрільби, тобто його безпосередня робота на позиції. Окрім того, слухав уважно, і коли називали координати його підрозділу під час ворожого радіообміну попереджав особовий склад, що зараз буде обстріл.
— Якось ми «розібрали» ворожу позицію гармат Д-20 з боєкомплектом — це ще радянські гаубиці 152 калібру. Доволі яскраве було видовище. Бувало, що і по нас прицільно відпрацьовували. Тоді важливіше було, що врятували людей — з радіоперехоплення дізнався, що по нас наводяться. Я ж керував процесом з бліндажа, а мої хлопці були поруч, біля гармати. Ми всі встигли сховатися — коли останній боєць заскочив в укриття, зверху ліг перший снаряд. Нас рівняли з землею тоді хвилин 40. Техніка постраждала, але люди всі залишилися неушкодженими.
За час, поки Максим Валерійович командував артилерійським підрозділом, там не було жодних втрат — окрім легкопораненого під час першого виходу. «Підрозділ буде працювати, буде воювати, якщо постійно ним займатися: вчитися та вчити», — наголошує офіцер.
Тому практично увесь час поміж бойовими виходами організовував навчання для своїх підлеглих. Адже артилерія — це цікаво, але складно. Щоб був відмінний вогневий результат, техніка та люди мають бути готові до будь-яких сценаріїв. Адже від успішної бойової роботи артилеристів залежать не лише успіхи піхоти на полі бою, але й життя піхотинців.
Результатом регулярних навчань стала чітко налагоджена взаємодія, коли гармати для стрільби розгортають за 4-5 хвилин: залетіли на позицію, швидко розгорнули гармату, заштовхали на вогневу, замаскувалися, зорієнтувалися, навелися — відкрили вогонь.
— Розгорнулися, зорієнтувалися, відпрацювали — все, нікого немає, нічого не було. Отак це працює. Основна задача яка? Чим менше ти перебуваєш під відкритим небом, тим довше ти живеш. І найкрутіше, це коли отримуєш подяку від піхоти. Було, працюєш з батальйоном, вони передають ціль, ми працюємо. Потім лунає «Все! Мерлін, дякую!», на це відповідаю «прийняв, плюс». В такі моменти бачиш взаємодію підрозділів і розумієш, які круті результати це дає — в першу чергу для людей, які в цих підрозділах працюють. Тобто, ми стоїмо один за одного, і ніхто не сачкує, всі викладаються на повну.
Після бойової роботи — аналіз проведених дій, технічне обслуговування, короткий перепочинок, і знову тренування, потім — знову бойові виїзди…
Зазвичай працювали з відстані до 10 км до позицій противника. Хоча бували винятки — раз довелося відстріляти ціль за півтора кілометра — в зоні досяжності ворожих мінометів. Та, вважає Мерлін, якщо неухильно дотримуватися правил та настанов, які написані кров’ю, бо враховують бойовий досвід багатьох артилеристів, то все буде добре. Власне, саме з цією метою підрозділ постійно і тренувався.
Щодо побутових умов, в яких місяцями доводилося жити артилеристам, Максим Валерійович зазначає, що «гарно облаштований бліндаж нічим не відрізняється від хати — тієї ж мазанки».
Найскладнішим за час служби в аеромобільній бригаді капітан Іноземцев несподівано називає не бойову роботу і не побут. А — повернення в рідне місто.
— Додому приїжджаю, а тут якось так, нічого не відбувається, ніби війни не існує. Всі живуть своє найкраще життя. Ходять по кафе-ресторанах, розважаються на концертах, веселяться, бігають… Зрозуміло, ми воюємо, щоб люди спокійно жили. Але як же єдність нації? Як же всебічна підтримка ЗСУ? Такі речі після бойових важко сприймати. Один мій підлеглий рік просидів на бойових — не хотів цього бачити. Для нього було дико: він воює, на повну викладається. А тут, наприклад, його сусід — ухилянт, який ще й «його туди не посилав». Або ті, які «ненавчені воювати». Це реальна прірва між цивільними і військовими. І найменше, чого хочеться моїм хлопцям, які приїжджають у тил, це з’ясовувати стосунки і комусь щось доводити, пояснювати — де воювали і через що їм довелося пройти, — зізнається військовослужбовець.
У листопаді 2024 року Указом Президента України капітан Максим Іноземцев за бойову роботу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
— Не думаю, що це за якийсь конкретний випадок. Це була нагорода за роботу всього колективу, всієї нашої батареї, дивізіону. Ми просто з дня у день виконували свою роботу дуже-дуже якісно, — каже офіцер.
Особисто отримав нагороду лише у липні. Вже з рук начальника П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП — у Диканьці, куди перевівся у квітні за станом здоров’я. Під час обстрілу позицій Мерлін отримав травму, переніс декілька операцій. Після повернення з лікування ВЛК визнала офіцера непридатним до служби в ДШВ, придатним до тилових підрозділів та ТЦК.
Тож капітан Іноземцев продовжує військову службу на посаді начальника відділення рекрутингу та комплектування П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.
Його робота зараз — пояснювати молоді переваги вищої військової освіти перед цивільною, а також пропонувати чоловікам альтернативу мобілізації — військову службу за контрактом.
Офіцер визнає, що дуже складно працювати над комплектуванням війська в умовах, коли з ТЦК намагаються зробити ворогів, протиставляючи територіальні центри комплектування інтересам українського народу.
— Навколо ТЦК багато несправедливих звинувачень, нібито ми тільки відловлюємо людей. Ворог навмисне зміщує акценти, створюючи негативне враження про роботу ТЦК та загалом про службу у Силах оборони України. Але без нас неможливе комплектування війська. Це робота, яку хтось мусить робити. Я хочу наголосити: захищати свою землю має кожен. За нас цього ніхто не зробить. Я сам був техніком літаків, а став командиром артилерійського підрозділу. Тож кожен здатен навчитися. Страх — це нормально, бояться всі. Але страх можна подолати лише знаннями, навичками й мотивацією. Дуже важливо усвідомити, що до війська ми йдемо не помирати — а захищати своїх близьких та нищити ворога. Окупант сам себе не знищить — йому треба допомогти. І ми це робимо, — підкреслює Мерлін.
© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
