Фото: EPA/UPG
«На Росії» нещодавно, в період традиційного щорічного динамічного сплеску «побєдобєсія» запропонували ввести ще одне «свято військової слави» – День перемоги над мілітаристською Японією. З такою ініціативою виступила група депутатів від фракції “комуністична партія Російської Федерації” псевдодуми РФ. Не виключаю, більше того, впевнений, що ця ідея спочатку отримала схвальну підтримку у Кремлі та має стати ще одним зарядом ненависті для термінового підняття загальноросійського градусу мобілізаційного патріотизму, який останнім часом дещо просідає в регіонах федерації. Цікаво, що датою такого святкування пропонується визначити 3 вересня. Очевидно, що факт закінчення Другої світової війни у 1945 році, який цивілізоване людство відзначає 2 вересня, не став предметом гордості для путінських «рускіх патріотов». Їм вкрай необхідно, як зазначається в супроводжувальних документах до цього подання, власне, тобто геостратегічно-монопольне свято, яке “підтримає територіальну цілісність РФ на Далекому Сході та сприятиме вихованню патріотизму” за лекалами сурковців, пригожинців та інших уособлених центрів подібних ініціатив.
Отдаст ли Путин Курилы
Ініціаторам варто було б знати, що 3 вересня в історії московської імперії уже було днем перемоги. У минулому столітті, одразу після завершення Другої світової війни. Тоді, у 1946-47 роках якраз відзначалося два дні перемоги: 9 травня над гітлерівською Німеччиною і 3 вересня – над мілітаристською Японією. Надалі «вождь народів» відмовився від цих святкувань. Очевидно, що народ, і особливо колишні фронтовики, не мали чому радіти. Лише коли з життя пішло до 70% тих, хто реально пройшов всю війну в окопах, у Кремлі знову витягли «день перемоги». Сталося це лише 1965 року, на двадцяту річницю завершення бойових дій у тій світовій війні. Правда, про дублювання перемоги над Японією чомусь уже не згадували. Динаміки наростаючого процесу глорифікації (звеличення, спів дифірамбів, славослів'я), розпочаті у 1965 році з часом переросли у державну політику, яка дійшла до кричущої брехні виокремлення одного переможця у тій війні – Радянського Союзу. А зараз і цей посил видозмінився. За словами довгожителя Кремля В. Путіна Другу світову війну виграла тільки Росія. Таким чином створюється культ навіть не країни-переможця, а саме режиму-переможця (звідси реанімація радянських міфів про Сталіна та Жукова), відкидаються реальні історичні факти, применшується роль у Другій світовій війні тодішніх міжнародних союзників, без вкладу яких перемога СРСР була під великим питанням. І якщо припустити, що США та Велика Британія відмовилися тоді б від матеріально-ресурсної допомоги (боєприпаси, техніка, продовольство, стратегічна сировина включно з нафтопродуктами), яка отримала назву ленд-ліз, то радянська імперія уярмлених народів мала всі шанси припинити своє існування. То ж «на Росії» відбувається процес, який можна назвати історичним рейдерством діючого режиму довгого путінства. Є загроза переведення такого процесу в глибинний, світового виміру, звісно, якщо ми (цивілізоване людство) це дозволимо.
Крапку в історичному завершенні Другої світової війни має поставити Україна разом із світовою цивілізацією
Загальноросійська (віднедавна й світова) істерія «побєдобєсія», яка триває уже не перший десяток років і тільки посилюється з часом, є проявом ресентименту вже на державному рівні. В усіх державно-суспільних діяннях нинішньої Російської Федерації чітко прослідковується лінія віртуально-ритуальної помсти невизначеному адресату, роль якого періодично «виконують» за волею Кремля різні країни. Залежно від ситуації і розвитку подій – і США, і Грузія, і Україна…Будь-якого моменту на їхньому місці може опинитися інша країна із світової мапи мирної цивілізації. Виходячи з логіки нинішніх ініціаторів введення в РФ ще одного «дня перемоги», варто запропонувати їм суттєво розширити цей перелік. Адже не одна гітлерівська Німеччина була тоді переможена. В ті роки сформувалася вісь Берлін-Рим-Токіо, на яку «нанизувалися» союзники і сателіти. На боці Гітлера воювали тодішні Болгарія, Румунія, Угорщина, Словаччина. І відповідно можна святкувати подібні перемоги і над ними. Це був би феєрверк «перемог». Хоча не виключаю, що нинішнє дійство з перемогами може бути тільки анонсом якраз до реалізації подібних версій розвитку процесів популяризації «побєдобєсія», взяти б хоча до уваги регулярні поїздки-реклами по ЄС путінських яничарів-байкерів. Але чому ж зациклюватися лише на минулих «перемогах»? А нинішні? «Перемога над Чечнею»! «Перемога над Грузією»! Можливо, «перемога над Великою Британією»? Адже Брекзит вдався! Над Україною? Не склалося. І не складеться. Не буде свята. Та парад путінського «побєдобєсія» імперії московитів варто розглядати не лише з позиції внутрішнього мобілізаційного процесу, який має на меті формування «єдіного народа». Не менш важливим є аспект зовнішній. Передусім брутальне публічне, зокрема в міжнародному медіа та науковому просторі, переписування історії Другої світової війни. Відбувається нав’язування (тлумачення, представлення та супровід) нових технологічно-комунікаційних трендів путінсько-кремлівського розуміння використання сили в сучасних умовах та масштабах. Перекручення і пряма фальсифікація світових історичних подій і фактів, переведення їх в явище монопольної перемоги окремої країни в нинішньому глобальному світі горизонтальних динамік створює небезпечний прецедент комунікаційної гіперболізованої монополії, тобто права власності на світову історію, міжнародне право і здобутки цивілізованої демократії. Приватизація історії у виконанні кремлівського режиму є історичним рейдерством. І мета цього дійства абсолютно зрозуміла – воно потрібне для абсолютного домінування в майбутньому. …Історія легко тлумачиться і твориться, коли її справжність та достовірність прикрита глибоким шаром ідеологічного бруду діючого режиму. Нинішня Росія до цих пір залишається країною, яка брала безпосередню участь у Другій світовій війні і яка до цих пір не спромоглася написати історію цієї війни. Реальну, без прикрас і облуди, з цифрами і фактами, із згадуванням всіх її учасників і їхньої долі. Ця «забудькуватість» має причини. Адже тоді доведеться писати зовсім іншу, не паркетно-парадну історію, де героїчності залишиться не так вже й багато. Де доведеться говорити про всі, до останньої, жертви і те, чому до цих пір сотні тисяч з них не поховані належним чином. Де потрібно пояснювати, чому мільйони тодішніх співвітчизників віддали життя лише за примхами злочинної сутності тодішніх керівників тодішньої держави. …Під час так званої Ржевско-Вяземської стратегічної наступальної операції радянських військ (8 січня 1942 – 31 березня 1943 рр.) задля задоволення волі «вождя народів» його «видатні» генерали кидали у лобові атаки на укріплені позиції гітлерівців дивізію за дивізією. «Ржевська м’ясорубка» – так називали ці події фронтовики. Російський письменник Віктор Астаф’єв згодом писав про ті події: «Ми залили їх ріками крові і завалили горами трупів». «Офіційні» російські історики свідчать про 430 тисяч загиблих в ході цієї бійні радянських солдатів. Німецькі джерела наводять цифру понад мільйон. Безповоротні втрати Червоної армії за перший квартал 1942 року складають за офіційними джерелами 675 315 осіб. За твердженням дослідників – 1,8 мільйона осіб. За цей період на Східному фронті гітлерівці, згідно з німецькими джерелами, втратили 318 тисяч солдатів і офіцерів. Місто Ржев Червона армія взяла лише через рік боїв, 3 березня 1943 року, коли гітлерівці практично залишили його. Чим не привід святкувати в нинішній РФ цю «перемогу» також?
Микола Голомша
, Голова політичної партії "Патріот"
Источник
lb.ua
