Оксана перенесла чотири операції, евакуацію з обстрілюваної армією рф Луганської області, нестерпний біль, розпач і страх за маленьких сина та доньку. Але вона впоралася. «Я зрозуміла: якщо Господь залишив мене живою, значить, так треба було, — каже молода жінка. — І я мушу жити. Хоча спочатку навіть були думки про суїцид…»
Оксана завела сторінку у Tik Tok, де ділиться з підписниками своїми досягненнями — як проходить реабілітацію, вчиться тримати баланс, робить зарядку. Зараз у неї вже понад 17 тисяч підписників, і з кожним днем їх стає дедалі більше.
12 травня, у Міжнародний день медсестри та медбрата, президент України Володимир Зеленський нагородив медпрацівників, серед яких була Оксана Баландіна. На церемонії нагородження Оксану супроводжував чоловік.
Оксана Баландіна працювала медсестрою у неврологічному відділенні Луганської дитячої обласної лікарні. Згадує, що востаннє вийшла на роботу 2 березня. Того дня лікарню обстріляла армія рф.
— З того моменту, як почалася війна, ми встигли попрацювати тиждень, — розповіла Оксана. — Потім наше лікарняне містечко фактично знищили. Ранок 24 лютого у мене, як і у більшості жителів нашої країни, розпочався з вибухів. Я якраз поверталася з нічного чергування, вдома чекали Вітя та наші діти — семирічний Ілля та п'ятирічна Діана. На той момент ми не думали нікуди їхати. Жили у приватному будинку, який зовсім недавно купили, і під час обстрілів та бомбардувань ховалися на цокольному поверсі. Ми називали цей поверх нашим бункером. Більшість пацієнтів з лікарні, де я працювала, вивезли. А ті, хто залишився, переїхали на другий поверх — щоб бути ближче до бомбосховища. 2 березня російські війська обстріляли нашу лікарню. У палатах вилетіли вікна, нам перебили подачу опалення, газу та кисню у відділенні реанімації. Продовжувати роботу за таких умов було неможливо.
З того часу я була вдома. Зовсім поряд йшли бої, тому ми намагалися без нагальної потреби не виходити. У день, коли зі мною трапилося лихо, 27 березня, ми з Вітею та його другом пішли за гуманітарною допомогою. Повертаючись додому, вирішили скоротити шлях і пішли стежкою між дачами та річкою. До війни я часто ходила цією дорогою. Я йшла попереду. Вітя з другом зупинилися, щось обговорюючи. А я раптом побачила, що із землі стирчить снаряд. Я до нього не торкалася. Встигла лише покликати Вітю: «Заю, глянь!» Повернулась до нього — і стався вибух.
Я буквально злетіла у повітря. Злетіла і відразу впала обличчям на землю. У голові стояв неймовірний гул. Я намагалася підвести голову та зрозуміти, що трапилося. Пам'ятаю, як раптом стало важко дихати. Катастрофічно не вистачало повітря. Хотіла розірвати на собі одяг — мені здавалося, що так полегшає. Болю на той момент не відчувала. Пам'ятаю, як підбіг Вітя і почав надавати мені першу допомогу. Розірвав на собі футболку, щоби перев'язати мені ноги. Точніше, те, що від них залишилося…
Читайте також: «Вірю, що Саша ще навчатиме дітей танців та акробатики»: історія про незламного українського воїна, який втратив у бою ногу
Вітя викликав швидку і зателефонував моєму вітчиму, який тут же приїхав. Потім вони вдвох несли мене на ношах у карету швидкої допомоги, бо під'їхати безпосередньо на місце, де все це сталося, лікарі не могли. Я все ще була притомна. Пам'ятаю, як побачивши мене, дівчинка-фельдшер злякалася. Помітивши, що в неї тремтять руки, я спробувала допомогти їй. Сказала, де краще поставити венозний доступ (я знаю, де в мене хороші вени), що треба зробити ще… Попросила кисень, але його не було. Сказала розрізати на мені куртку — через те, що чотири пальці на лівій руці відірвало, зняти її вже було неможливо.
Я розуміла, що я не маю ніг. На власні очі побачила ці роздроблені кістки… Від усвідомлення того, що на все життя залишилася інвалідом, у мене прямо там, у машині швидкої, трапилася істерика. Я кричала, що не хочу жити, просила, щоб мене вбили. Тоді думала тільки про своїх дітей. Не хотіла, щоб вони побачили мене такою. Потім фельдшер дала мені якийсь препарат… У лікарні вже чекала моя мама. Вона теж медсестра і була на чергуванні. Побачивши її, я закричала: «Мамочка!» І знепритомніла.
У лікарні Оксані зробили одразу чотири операції.
— Ампутували обидві ноги та чотири пальці на лівій руці, — уточнює Оксана. — На всю лікарню на той момент залишався лише один хірург. Добре, що допомогли військові лікарі. Вони дали препарати, яких в аптеках вже не було. Я прийшла до тями наступного дня. Прокинулася, побачила, що нема ніг… І зрозуміла, що це не сон, а жахлива реальність.
Через три дні Оксану евакуювали до Дніпра, де протягом місяця вона проходила реабілітацію. Потім поїхала до Львова, де перебуває зараз.
— Мама з Вітею не відходили від мене ні на крок, — каже Оксана. - Їхня підтримка та постійна присутність допомогли мені не здатися. Вони говорили, що зараз є гарні сучасні протези, з якими я зможу жити повноцінним життям. Їхні слова підтвердили реабілітологи, з якими я познайомилася у Дніпрі. Вони розповідали, як люди до всього пристосовуються та живуть. Ходять і навіть бігають! Реабілітологи навчили мене тримати баланс, правильно сидіти, самостійно пересідати з коляски на ліжко. Я вже можу однією рукою заплітати косу і за допомогою спеціальної дошки порізати яблуко. І це лише початок.
Найбільше боялася зустрічі з дітьми. Не знала, як вони відреагують, побачивши мене такою, на візку… Їм теж було страшно. Пам'ятаю, як синочок розгублено сказав: «У мами тепер немає ніжок». «Ну і що? — відповіла йому п'ятирічна Діана. — Її вилікують і в неї будуть інші ніжки». Я підтвердила, що так і буде. Незабаром діти вже посміхалися і сперечалися, хто з них першим повезе коляску мами.
Читайте також: «Побралися на 12-й день знайомства»: неймовірна історія пари, яка першою після деокупації одружилась у Бучі
Зараз вони на Полтавщині з бабусею, але ми щодня спілкуємося по відеозв'язку. Вони підписані на мій Tik Tok (усміхається. — Авт). Ще недавно я навіть не думала заводити там сторінку. Все сталося само собою. Коли почалася реабілітація, мені захотілося зняти свої перші успіхи на відео. Показати своїм друзям, а насамперед самій собі, що життя продовжується. Викладаючи відео, я навіть не могла подумати, що моя історія знайде такий відгук. Мені надходить стільки повідомлень! Люди діляться своїми історіями. Кажуть, що я надихаю їх. Ще коли ми були в Дніпрі, я отримала коротке повідомлення: «Дякую вам. Ви врятували людину від самогубства».
Весілля у лікарняній палаті в якомусь сенсі стало несподіванкою і для самої Оксани:
— Зареєструвати шлюб ми з Вітею хотіли вже давно. Але до цього ніяк не доходили руки. Зараз це знадобилося насамперед для того, щоб виїхати за кордон — найближчими днями ми збираємося летіти до Німеччини, де на мене чекає протезування. Я думала, ми просто тихенько розпишемося. Але пані Леся — волонтер, яка допомагає нам у Львові — принесла мені білу сукню. Її подруга спекла торт. А люди, з якими ми познайомилися в лікарні — мати та дочка із Сєвєродонецька, яким теж відірвало ноги — захотіли нас привітати. Так і вийшло справжнє весілля у лікарняній палаті.
Читайте також: Війна зробила почуття сильнішими: у Ворзелі повінчались дві пари військових
Весь весільний танець, відео якого потрапило в інтернет, я проплакала, уткнувшись чоловікові в плече. І, відверто кажучи, це були не лише сльози радості. Важко було не думати про те, що я не маю ніг. Я не робот і не можу постійно посміхатися. Часто плачу вранці… Але потім розумію, що все ще буде. Попереду у мене довгий шлях. Протезування, освоєння протезів, реабілітація. Буде непросто, але хочу швидше почати. У мене є мета — стати на ноги та повернутися до дітей у звільнену від окупантів Україну. Повернутися до рідного міста (наш будинок у Лисичанську, на щастя, поки що цілий). І серце мені підказує, що все так і станеться.
Попереду в Оксани протезування та тривала реабілітація. Для тих, хто хоче допомогти молодій жінці, повідомляємо номер її банківської картки: 5168 7574 2749 3038
Читайте також: «Рашисти вкрали наше щастя»: Наталка Денисенко зворушливо звернулася до чоловіка у п'яту річницю весілля
