Людмила Куницька та її рідні під час евакуації з Ірпіня потрапили під обстріл і втратили рідних. Її історія про те, що сталося, буде ще одним свідоцтвом рашистських злочинів проти людяності в Гаагському трибуналі. Розповідь жінки у себе на сторінці у ФБ переповів журналіст Микола Тимченко.
«Ми були з 24-го лютого по 6-те березня в ЖК «Версаль», — розповідає Людмила Куницька. — Там ховалися в підземному паркінгу. Ми не змогли виїхати, бо нас було вісім чоловік — наша родина. І одна тільки ця така маленька машина. Ми всі не могли в неї поміститися. А потім уже 6-го березня, коли обстріляли повністю наш ЖК, коли вже відключили світло, газ та воду, то ми зібралися з сусідами. Нас зібралося 12 машин. Тому родичі наші сиділи по різним машинам. І ми виїжджали. Через Стоянку. І в Стоянці нас розстріляли російські окупанти на блокпосту. Ми не знали, що вони там. Вони почали в нас стріляти. В першу машину, яка їхала перед нами, вони кинула гранату. Там двоє людей теж померло. Потім вони почали стріляти з РПГ біля другої машини. Ось в моїй машині я сиділа на пасажирському сидінні, ззаду мене сиділа моя мама. Коли я повернулася з пасажирського сидіння, я побачила, що в моєї мами з шиї хлинула фонтаном кров… Вона вже стікала кров’ю. Я їй ще пробувала давати шарф, щоб якось їй допомогти, затулити рану, але вже нічого не допомогло. Вона буквально за декілька секунд стекла кров’ю. Моя мама в мене на очах. Російські окупанти не дали мені до неї підійти, якось допомогти. Вони не дали нам забрати тіла… Також в машині, яка була перед нами, загинула мама мого чоловіка. Вона сиділа на пасажирському сидінні. В неї попала куля прямо в серце. Нам теж не дали до неї підійти, не дали побачити, що з нею. Просто всі стікали кров’ю на землі прямо біля машини. Вони тільки тих, хто могли ходити, то тих відпустили. Ми пішли звідти. Вони нас все ж таки відпустили, бо з нами ще були діти. А ті, хто були дуже тяжко поранені, то вони так і залишились стікати кров’ю біля машин. І потім люди, як їхали після нас вже, їх просили, щоб забрати цих людей. І потім все-таки двох хлопців врятували.
Один хлопець, це нашої сестри хлопець, йому 20 років. Зараз він у Німеччині на лікуванні. І ще також наш сусід Дмитро. Теж у нього взагалі куля пролетіла в голову наскрізь, і ще одна пуля застрягла в легенях, осколкові — в живіт. Живий, слава богу. Зараз він не може ні розмовляти, нічого. Але проходить реабілітацію біля Львова. Ми зараз займаємося його лікуванням, збираємо кошти, таке все. Ми також будемо його закордон відправляти, щоб доставали ще кулі. Бо в нього ще куля в плечі. Ми тридцять днів не знали, чи жива мати мого чоловіка. Бо моя мама, я то бачила, що вона померла в мене на очах. А про маму чоловіка ми нічого не знали. Тридцять днів шукали їхні тіла. Ми не могли ніде їх знайти. Ми просили волонтерів, щоб вони обшукали ті місця, де були російські окупанти. І потім уже аж через 30 днів побачила в інтернеті відео з тілом моєї мами та моєї свекрухи. І це був журналіст Сергій Лойко. Я побачила його відео, написала. А потім уже через тиждень десь нам зателефонували з поліції, що знайшли тіло моєї свекрухи в морзі в Києві. І ми поїхали. Моя мама була як непізнана".
Людмила Куницька вже поховала маму і свекруху на батьківщині в Житомирській області. Хоча мама чоловіка з Харківської області, але відвезти її туди неможливо, бо на Харьківщині досі йдуть бої.
За попередніми данними, у місті Ірпінь у Київській області загинули більше 300 цивільних і приблизно 50 військових.
