Шановні пані та панове!
Шановні Шевченківські лауреати!
Дорогі українці!
Влітку 1891 року невелика група студентів, найвідомішим з якої був Іван Липа, під час прощі до Канева заприсяглася створити українську таємну політичну структуру. Їх тоді було лише четверо тих, хто заснував «Братство тарасівців» - ймовірно, першу на Наддніпрянщині організацію, яка поставила на порядок денний питання про політичну незалежність України. Сьогодні десятки мільйонів українців цілого світу – не лише в Україні, а й на всьому просторі від Аргентини до Австралії – члени цього Братства. Всі ми – тарасівці, всі ми – Тарасові діти.
Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну Вітчизну євреїв» - з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою самою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закидала доля, був «Кобзар» Шевченка. Саме так говорив Іван Дзюба: «Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу».
«Кобзар», хоча його автор і не ставив таких далекоглядних цілей, - перший і наріжний камінь в розбудові незалежної України. На ньому стоїмо й стояти будемо.
На кожному крутому повороті історії, особливо в годину важких випробувань, українці черпали сили із пророчих слів й думок Шевченка. Так і тепер. «Борітеся – поборете, вам Бог помагає», - з цими рядками з «Кавказу» пішов у вічність наш перший Герой Небесної Сотні Сергій Нігоян. «Вогонь запеклих не пече», - рядок із «Гамалії» супроводжував нас у найтяжчі дні Майдану під час Революції Гідності. Настав час, Шевченко одягся у військовий однострій, а його образ в стилі «мілітарі» надихає і зараз наших бійців, які боронять країну від російського агресора. «Учітеся, брати мої, думайте, читайте», - оком мудрого наставника дивиться він на дітей в абсолютно кожній українській школі.
Ще Іван Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» визнав унікальну роль Шевченка у формуванні сучасної української літературної мови, яка «вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою доти в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією».
Напередодні цьогорічних шевченківських днів Конституційний Суд України визнав неконституційним мовний Закон 2012 року. За потаємним задумом його авторів, явних і залаштункових, Закон мав довершити чорну справу творців Валуєвського циркуляру та Емського едикту. Конституційний Суд лише виписав свідоцтво про смерть того злочинного акту, де-факто ж кінець його настав кілька років тому. За час, що Закон лежав у суді, ми осучаснили мовне законодавство, воно пішло далеко вперед у зміцненні позицій української мови в абсолютно різних сферах суспільного життя.
Найбільш зримі вони, а точніше, чутні, - на українському радіо. Після введення в дію позаминулого року закону про квоти на радіостанціях… Пам’ятаєте, який тоді був галас? Як нас всі звинувачували, що ми робимо неправильну справу? А зараз, дякуючи цьому Закону, ефір наповнився україномовним змістом, україномовним продуктом, а творче українське середовище буквально вибухнуло новими пісенними проектами та музичними колективами.
Ще один Закон, про квоти не телебаченні, лише починає діяти, але вже до початку дії Закону ми бачимо набагато більше україномовних програм на ТБ. Стали знімати та показувати україномовні серіали, нарешті. Не перероблені, а справжні – наші. Тоді як раніше у цій сфері суцільно панував російський секонд-хенд.
Можемо із надією говорити про відновлення національного кінематографа. І знову, нарешті це відбулося, бо відроджується він саме українською мовою. Минулого року за державної підтримки завершено 47 різножанрових фільмів. Цього року на кіновиробництво виділимо мільярд гривень, вдвічі більше, ніж попереднього. Нарешті відроджується українське кіно. Податкові та митні преференції, новітні моделі кіновиробництва – це кілька місяців тому закріпили Законом про державну підтримку кінематографії. Із приємністю очікуємо найближчим часом чимало цікавих прем’єр про наше – про Крути, про Петлюру, про АТО, про Чорнобиль. До речі, й національна Шевченкіана має поповнитися художнім фільмом «Тарас. Повернення».
Подивіться на прокатний успіх «Кіборгів» та багатьох інших українських фільмів. Саме це свідчить про величезний суспільний попит, який існує на «своє» українське кіно. Важливо ж не тільки, скільки знімають, але й набагато важливіше - скільки дивиться це кіно. Так от, в 2017 році в українських кінотеатрах на фільми українського виробництва глядачі купили півтора мільйона квитків. Своїми грошима підтримавши українську кінематографію. Це їх свідомий вибір. І це саме те, чому я тішусь. Напевно, це ще не так багато. Звичайно, мені і вам хотілося би, щоб це було більше, але хочу наголосити, що це майже в чотири рази більше, ніж в 2016 році! Я не маю жодного сумніву, що в 2018 році цю тенденцію ми точно продовжимо.
Позитивні зрушення намітилися і в українському книговидавництві. Нарешті. Я регулярно буваю у Львові, регулярно відвідую «Книжковий Арсенал», і бачу ці зміни неозброєним оком. Політичне рішення обмежити імпорт книжок із країни-агресора та боротьба з контрабандою, якою ці книги завозилися, створили нові ніші для нашого книговидавництва, нові можливості. Дуже добре, що українських книжок зараз стає набагато більше, зросли обсяги перекладної літератури. Люди дедалі більше, нарешті, читають українською. Однак, попри ці позитивні тенденції, якісного та кількісного ривка у книжковій галузі - на жаль, я можу це констатувати - все ще не сталося. Уряд має знайти економічні важелі для стимулювання книговидання, а письменників та сумлінних дистриб’юторів захистити від піратства і порушень їхнього права інтелектуальної власності, насамперед в Інтернеті.
Хочу наголосити, що новий Закон «Про освіту» також суттєво покращив умови для опанування державної мови представниками національних меншин. Твердо відстоюючи свою позицію в діалозі з сусідами, ми маємо чути думку наших міжнародних партнерів, Венеціанської комісії, і що головне – самих меншин всередині України. Ми відкриті для чесної розмови та діалогу. І це правильно, якщо ми обрали європейський шлях. Бо якщо обрали, то й чинити треба по-європейськи і обов’язково дослухатися до голосу європейських структур.
Протягом останніх місяців на мою адресу надійшло чимало звернень від дуже поважних осіб, в тому числі із кола тут присутніх, із закликом проголосити 2018 рік роком української мови. Скажу прямо: я не буду цього робити. Чому? Абсолютно очевидно, що року – замало. А що в 2019 році будемо робити, забудемо про українську мову? Року замало, щоб надолужити все те, що внаслідок колоніальної політики втратила українська мова. Тому, дуже дякуючи авторам петицій за активну громадянську позицію, за небайдужість, хотів би повідомити, що найближчим часом підпишу указ про розробку можливо десятирічної програми укорінення та зміцнення державного статусу рідної української мови. Я закликаю вас всіх до співпраці, до наполегливої роботи в цьому напрямку. Бо попереду – десятиліття української мови в Україні. Протягом цих десятиліть позитивні незворотні зміни мають відбутися. І ключове слово - незворотні.
Приклади, які я вам щойно навів, хіба не є переконливими свідченнями, що українська влада впевнено тримає курс на посилення ролі мови Шевченка в усіх сферах суспільного життя? Хіба не робимо так, як заповідав Тарас Григорович: «І возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик»?!
Водночас як Глава держави, як активний учасник процесу розбудови української політичної нації, мушу дбати і дбаю про те, аби наші законодавчі ініціативи залишали широкий простір для реалізації прав тих громадян України, чиєю рідною мовою чи мовою спілкування є кримськотатарська, російська та інші мови. Так само очевидно, що влада ніколи не втручатиметься в приватну сферу і жодним чином не регламентуватиме в ній мову міжособистісних комунікацій.
Переконаний, що ані в цій залі, ані в усій телевізійній аудиторії немає людей, які б не поділяли думки про те, що єдність країни є абсолютний пріоритет для кожного з нас, і влада у своїй мовно-гуманітарній політиці має зважати на цей імператив. Саме виходячи із цих міркувань, я дуже не хотів би, щоби мовне питання знову стало на порядок денний виборчої кампанії. Мова має об’єднувати, а не розколювати державу. Ми не маємо права дати пас п’ятій колоні отримати з того бодай найменший зиск на майбутніх президентських, парламентських і місцевих виборах!
Дуже важливо, щоб, незалежно від зусиль держави, активні громадяни забезпечували її конкурентоспроможну присутність в усіх можливих нішах, популяризували її серед носіїв інших мов з належною повагою до їхніх почуттів та громадянських прав.
Боротися за нашу українську мову це значить не лише вигукувати гасла та висувати вимоги до влади. Це значить купувати україномовні книги, це значить купувати квитки і ходити дивитися українські фільми, передплачувати україномовні газети, віддавати перевагу, не треба забувати, що ми у ХХІ столітті, україномовним версіям сайтів, налаштування на своїх сторінках в соціальних мережах, гуглити українською, і головне – говорити нею, говорити, і ще раз говорити. Навіть якщо ви все життя спілкувалися російською – переходьте українською. Я думаю, що це абсолютно правильний шлях.
Кожен має пройти свій шлях до мови, як, для прикладу, двадцять років тому зробив це я.
Я народився в російськомовному регіоні України. В місті спілкувалися російською, як їздив до бабці в село – спілкувалися суржиком. Декілька років прожив за межами України, де в школі вивчали лише російську і англійську. І навіть на початку 80-х, коли став київським студентом нашого Національного університету Тараса Шевченка факультету міжнародних відносин міжнародного права, ні про яку українську на цьому факультеті тоді мова не йшла.
Але моя українська – мій свідомий вибір повернутися до рідної мови. І цей вибір зроблений вже в доволі зрілому віці. Впевнений в тому, що це свідомий і справжній вибір кожного українця.
Шановні пані та панове!
Щиро дякую членам Шевченківського комітету за роботу, яку ви провели, щоб визначити претендентів. Адже на здобуття високої державної нагороди претендувало майже сімдесят номінантів, і лише восьмеро з них успішно подолали перегони. Вітаю ваше рішення про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2018 року. Підписаний мною указ свідчить про те, що я його підтримав.
Перша в переліку лауреатів – письменниця, художник – Емма Андієвська, яка, на жаль, не змогла сьогодні бути разом з нами, приїхати з Німеччини, з цілком зрозумілих об’єктивних причин. Вона належить до найвідоміших митців українського зарубіжжя. Народжена в Донецьку, більшу частину свого життя прожила за кордоном, але з Україною в серці і прожила для України.
Зі спогадів всесвітньовідомого славіста-мовознавця, історика та критика української літератури Юрія Шевельова відомо, як йому було непросто на кафедрах україністики в Гарвардському і Колумбійському університетах. Нині справу Шевельова продовжує Сергій Плохій – доктор історичних наук, директор Українського наукового інституту у Гарвардському університеті, автор книги «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Це фундаментальне науково-публіцистичне дослідження історії України, видане спочатку англійською, а згодом українською мовами, уже отримало надзвичайно високу оцінку і на Заході, і у вітчизняному науковому середовищі. Європі потрібна об’єктивна наукова правда про Україну.
Так само приємно назвати ім’я ще одного лауреата - композитора Вікторії Польової. На думку музикознавців, її композиції – одні з найкращих у загальній картині сучасної української музики. Українська хорова музика поповнилася справжнім шедевром – хоровою симфонією на канонічні тексти «Світлі піснеспіви».
У номінації «Візуальне мистецтво» більшість голосів члени Комітету віддали відомому художнику, твори якого постійно експонуються в престижних галереях світу – Павлу Макову. Метафоричний, з багатьма змістами і значеннями, «Втрачений рай» – це пересторога митця, що можна загубити Батьківщину, якщо вчасно не об’єднатися. Ця пересторога, майстерно втілена виражальними засобами, засвідчує самобутній талант митця. І чому до речі нас навчав Тарас Григорович? «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата», - ці слова згаданий вже мною Юрій Шевельов називав «концепцією національного єднання».
І завершити представлення цьогорічних лауреатів Національної премії хочу іменами чотирьох творців сучасного українського документального кіно. Це – режисер циклу історико-документальних фільмів, присвячених Революції Гідності, Володимир Тихий і співавтори фільмів: оператори Юрій Грузінов, Ярослав Пілунський і Сергій Стеценко. Ви з ризиком для власного життя фільмували переломні події в історії України, ловили на камеру моменти героїзму українців. Я хотів висловити вам, друзі, і всьому творчому об’єднанню «Вавілон’13» вдячність і за мужність, і за високий професіоналізм.
В березневі шевченківські дні вже далекого п’ятдесят восьмого року Іван Багряний писав, що справжнім пам’ятником Шевченку мають бути не гори глини й ріки липкого єлею, не брили холодного граніту й мертвотної бронзи, а «вогонь свободи, тріумф розкованої нації, здійснення великої ідеї великого Пророка – «своя (українська) хата» й «своя (українська) правда» в ній.
Незалежна Україна – найкращий монумент Шевченку.
Ще раз вітаю лауреатів із присудженням Національної премії і щиро зичу усім – міцного здоров’я, щастя, благополуччя, творчого натхнення та нових досягнень на благо нашої Вітчизни.
Слава Шевченку!
Слава Україні!
