«ФАКТЫ» при поддержке Управления военно-гражданского сотрудничества CIMIC продолжают конкурс детских рассказов «Война и мир глазами детей». Напомним, что по результатам первого этапа конкурса призы получили более 40 ребят.
Второй тур, итоги которого будут подведены 8 марта, посвящен женщинам: матерям, сестрам, учительницам, волонтерам, врачам, медсестрам, военнослужащим. Всем тем, чьи героические поступки, подвиги и доброта вас поразили.
О многих из них «ФАКТЫ» уже писали. Это и Евдокия Кулинич, жительница поселка Шульгинка Луганской области, которая в 2014 году в течение четырех месяцев каждый день с утра до вечера стояла у дороги с украинским флагом и пирожками и приветствовала проезжающих в зону АТО украинских военных, и Яна Зинкевич, медик-доброволец, возглавившая медицинский батальон «Госпитальеры», которая пострадала в тяжелейшей автоаварии, долго лечилась, родила дочку и недавно вернулась к своим обязанностям, и запорожский волонтер Елена Кунева, усилиями которой вернулся к полноценной жизни 12-летний Коля Нижниковский после того, как взрывом боевого снаряда ему оторвало обе ноги и руку. А о скольких наших девочках, девушках, женщинах и бабушках страна еще не знает. Это они пекут пирожки, лечат и помогают чем могут военным и переселенцам, собирают и отвозят посылки, да просто согревают добрым словом и своим теплом. Напишите нам о них. Сказать им «спасибо» — это самое меньшее, что мы можем.
Уже начали приходить первые работы второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей», а мы все еще получаем письма с благодарностями от победителей первого этапа и их одноклассников, которые радуются победам своих друзей.
***
Пише вам учень 11-го класу школи № 12 м. Луцька. На даний час з однієї сторони України у нас іде війна, а з іншої — я спокійно ходжу в школу, допомагаю мамі, читаю газети. Правду кажучи, тільки деякі статті, які порадить мама. От і зараз я пишу з її «подачі». З одного боку, хотілося б виграти приз, а з іншого — зробити добре діло, щоб Україна дізналася, що і в нас в Луцьку є достойні великої поваги люди, які хоч і не на передовій, але наближають перемогу і допомагають нашим захисникам більш ніж я і як, напевно, більшість населення.
Якось ми вже звикли до ситуації, що зараз є дуже багато волонтерів: чоловіків, жінок, дітей. Але про жінку-волонтера, якій присвячений мій лист, знають небагато людей. Ця жінка виглядає дивно в цій ролі. Мені здається, що інформація, написана в «ФАКТАХ» відкладеться в головах людей більше, ніж сюжет по телебаченню. Мова піде про моїх земляків з Луцька — подружжя Мазуриків, а точніше, про Валентину Мазурик. Я не знаю, чи дякувала їй міська влада за її подвиг, але думаю, що про неї мають знати люди, а колись і написати в підручниках з історії.
Вони обоє з чоловіком — пенсіонери-інваліди, обоє не бачать, а пані Валентина ще й не чує. Як їм живеться у наш важкий час?! Але з початку АТО пані Валентина допомагає бійцям і плете рукавички. Їх вона зробила понад 600 пар. Ви тільки уявіть цю картину: сліпа, глуха жінка — і плете рукавички. Так, їй допомагає чоловік, але він теж сліпий. Правда ж, ситуація?! Вона казала в інтерв'ю місцевій газеті (я не пам’ятаю вже, якій), що нитки відчуває на дотик, а над однією парою працює біля 4 годин. А чому взялася за таку нелегку як для неї справу? Ви не повірите — син на сході. Такі у нас в Україні закони. Не один раз думав: «От закінчу школу і буду тікати з цієї „безглуздої“ країни». Але… почую ось такі історії, подивлюсь, як мама (теж інвалід) старається для мене, і виникає думка: на кого їх, таких, залишити? Треба вчитись, працювати тут і міняти щось самому".
Пані Валентина за порадою сина плете рукавички без пальців (щоб краще тримати зброю), нитки привозять волонтери, чоловік допомагає і є єдиним зв’язком зі світом. Спілкуються вони на дотик. Ось така у нас у Луцьку є волонтерка, і ви, я думаю, теж погодитесь, що про це треба написати. Це все, що я міг зробити зі свого боку для неї. А вас дуже прошу: вона ні в кого нічого не просить, але, здається, їй теж можна допомогти відновити слух.
Може, хтось подбає і про неї.
Дякую, що прочитали! Можливо, після мого листа зміниться життя людини, а інші задумаються над тим, що вони можуть більше зробити і для солдатів, і для свого ближнього!
Назарій Пархомчук, м. Луцьк
***
Коли ми, шестикласники, дізналися, що газета «ФАКТИ» оголосила конкурс на кращий твір «Війна і мир очима дітей», то вирішили взяти участь у ньому, бо про війну, на жаль, знаємо більше за всіх. Ми чули, як звучить війна з її вибухами, як вона виглядає з її розбитими вікнами, дахами і стінами, ми бачили нашу зруйновану школу. А ще ми вміємо бути вдячними за ту увагу, добро і, звичайно ж, подарунки, які ми отримуємо.
За участь у конкурсі Колеснікова Альона отримала фотоапарат і весь наш шостий клас має можливість робити фотознімки для шкільної стінгазети, фотовиставок, конкурсів. А ще нашому однокласнику Маркохаю Віталію подарували форму справжнього футболіста спортивного клубу «Динамо» з автографами всіх футболістів цього клубу.
Так, мрії здійснюються. Але найзаповітнішою нашою мрією є бажання миру на нашій багатостраждальній землі.
І ваша газета «ФАКТИ» (її нам привозять співробітники цивільно-військового співробітництва) робить неоціненний внесок у боротьбу за мир, бо сповідує правду про війну на весь світ.
З повагою ваші читачі,
учні 6-го класу Гранітненської ЗОШ І—ІІІ ст.
Волноваської районної ради Донецької області
Офицеры группы гражданско-военного сотрудничества ВС Украины доставили подарки призерам конкурса в Волновахском районе Донецкой области, которых оказалось довольно много.
На Луганщине призы были вручены четырем юным победительницам нашего конкурса, трое из которых проживают в городе Северодонецке, а еще одна — в Рубежном. Благодаря участию волонтерской организации «Сердца матерей Кировоградщины» дети получили в подарок и мягкие игрушки.
Сейчас мы перечитываем письма этих ребят, больше всего мечтавших о том, чтобы в новом году наконец наступил мир. И понимаем, что в эти страшные дни мечта кажется им очень далекой…
***
«Я не знаю, до кого звертаюсь, але як добре, що можна написати листа людям, які можуть мене зрозуміти, яким можна поплакати. Проте не думайте, що я намагаюсь вибити сльозу, ні. Мене звуть Діма, прізвище Коротков. Я життєрадісний, жвавий, активний в діях. Мешкаю в місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області. До війни я не замислювався, що таке родина, я був щасливий і безтурботний.
Так сталося, що саме жахлива війна забрала в мене маму.
Ми з мамою, сестричкою Каріною з початку війни багато бідували. Матуся дуже боялася за нас і змушена була шукати безпечне місце. Ми опинилися в Криму. Там на нас очікували лише незгоди й проблеми.
В травні 2016 року ми повернулися додому. Мама захворіла. Через тиждень ми її поховали. Вона все говорила, що для лікування потрібні гроші, а їх не було. Зараз нам дуже її не вистачає. Вона була молода й вродлива, найкраща людина в світі. Я думаю, що, якби не війна, так би не сталося.
Я хочу сказати, що страхіття війни в нашому місті продовжуються й зараз, і тепер мені необхідно піклуватися про дідуся й сестричку. Я більше не хочу нікого втрачати. Хочу, щоб нашу єдину в місті українську школу відновили, щоб ми більше ніколи нічого не боялися».
«Третя година ночі. На небі поодиноко сяють зірки. Зимно і пусто на душі. Я знаю, що інші діти у моєму місті теж зараз не сплять… Так останні три роки проходить майже кожна ніч у моєму місті.
Моє місто — Красногорівка. Місто, яке майже повністю перетворилося на руїни. Але, усупереч поширеній думці, тут все ще живуть люди. Тут працюють декілька шкіл і дитсадків. Працюють декілька магазинів і лікарня. У кого була можливість виїхати — виїхали, але багато людей залишилися у рідних домівках, маючи надію на відновлення міста.
У моєї мами була подруга — Ася. У неї двоє дітей. Але нещодавно її не стало — війна забрала. І у дітей більше немає матері — війна забрала. А у батьків немає дитини — війна забрала. Таких випадків безліч: з кожним днем стає все більше. Люди! Припиніть це! Ми — діти Донбасу. Ми хочемо миру і спокою! І ми хочемо, щоб нас нарешті почули!
…Ранок. Ще чийсь будинок зруйновано. Війна проковтнула ще чиїхось дітей чи батьків. Але ми йдемо до школи вчитися, не дивлячись ні на що. З буханцем хліба в руках прямують дідусь і бабуся. Думаю, вони вже пережили одну війну, але тепер вона повернулася знову. На обличчях, вкритих зморшками, смуток, втома. Дітей у них більше немає — війна вбила. І вони залишились зовсім одні. Він — останнє, що залишилось в неї. Вона — останнє, що залишилося в нього. Разом вони пережили одну війну. Але навряд чи переживуть цю. Я доходжу до школи. Сьогодні першокласників у першу чергу вчать, як правильно падати на підлогу, закриваючи рученятами голови, коли починається обстріл. І як поводитися, щоб під час прогулянки не підірватися на міні. І я розумію, що це ненормально. І я кажу собі: „Досить! Досить! Всі ці діти ні в чому не винні! Ті бідолашні люди, яких я щодня бачу на вулиці, ні в чому не винні! Досить! Вони цього не заслуговують“.
Я учениця 8-го класу, мені 14 років. У вільний час я дуже люблю читати книжки і робити різні фото на свій телефон. Фотографувати я люблю з раннього дитинства. Фотографую природу свого рідного краю, фотографую цих прекрасних людей. Насправді всі люди прекрасні. В кожному з нас є щось хороше, потрібно тільки вміти це бачити. На мою думку, поганих людей не існує, існують лише гарні люди, які роблять погані вчинки. Але навіть у цих людей в серці є доброта. Їм потрібно тільки прислухатися до свого серця.
На Різдво у мене є лише одне бажання: я хочу фотографувати мирне небо і щасливих людей. Дорослі, будь ласка, припиніть війну!»
Синидяк Анастасія,
учениця 8-го класу
Красногорівської школи № 3
***
Я хочу розповісти про мою матусю. Моя мама найкраща! Коли наше селище обстрілювали вдень і вночі, ми нікуди не виїздили. У моєї улюбленої мами дуже важлива робота. Вона завідуюча господарством в лікарні. Навіть коли стріляли з гармат, мама ходила на роботу.
Коли через обстріл не можна було проїхати додому на машині, вона залишала її у друзів і йшла пішки через ліс. Їй було дуже страшно.
І на роботі і вдома моя мама всім потрібна. Я її дуже люблю. Я вважаю, що вона справжній Герой!
Одинцов Ілля, 10 років, 3-Б клас,
Станично-Луганська ЗОШ № 1,
смт Станиця Луганська, Луганська область
Присылать свои работы ребята со всей Украины могут по адресу: 04116 г. Киев, ул. Ванды Василевской, 27/29, редакция газеты «ФАКТЫ», а также по электронному адресу contest@fakty.ua. Телефоны (044) 486−54−30 и (044) 482−32−01.
Для победителей второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей» выделены 10 главных призов, а для лауреатов — 10 поощрительных.
Наш конкурс поддержали:
— благотворительная организация «Благотворительный фонд «Мир и Ко», предоставляющая помощь украинским военным и гражданам, пострадавшим вследствие войны на Донбассе, а также информационно поддерживающая ВСУ;
— компания «Аййа», занимающаяся дизайнерской промопродукцией;
— Федерация футбола Украины.
Желающие присоединиться к нашему конкурсу могут звонить в редакцию «ФАКТОВ» с конкретными предложениями.
