«ФАКТЫ» публикуют письма украинских детей, присланные на конкурс «Война и мир глазами детей».
***
Доброго дня, шановна редакціє газети «ФАКТЫ»!
Пише вам учень 8-го класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 7 Торецької міської ради Донецької області Васильєв Ярослав.
Укотре мені дуже приємно відчувати підтримку, співчуття, справжню щирість моїх земляків. Чому? Я просто хочу поділитися з вами невеликим фрагментом мого життя.
Щаслива сім'я. Миті радості: відпочинок веселою родиною на морі, уїк-енди на вихідних на місцевих водоймищах, походи в ліс, екскурсії до сусідніх міст, приємні подарунки від люблячих батьків на свята, плани, сподівання, мрії…
І раптом все це перекреслила, навіть спалила жорстока війна. Навалилася, як та орда татарська, сарана, яка, крокуючи по землі українській, нищить усе на своєму шляху: будинки, мости, дороги, поля, ліси…
Більше трьох років страждань… А й досі не хочеться вірити в реальність, усе здається страшним кошмарним сном. З пам’яті не стираються жахливі картини 2014-го.
Гуде земля, вибухи змушують щільно заплющити очі, затулити вуха, скрутитися їжачком у підвалі. Котру добу поспіль не можна вилазити з льоху, все сиди тут і чекай. А як же батьки там, на вулиці, як їм допомогти на багатті приготувати їжу, прибрати дещо, помити? Адже майже місяць у серпні того року не було світла, а згодом і газ перебили. Не знали на той час, що блакитного тепла 2 роки ще не буде і доведеться взимку просто якось виживати. Та не про те й думали того літа. Метою було зберегти своє життя, вижити попри все.
І все це було лише початком пекла. Уже й призвичаїлися спати в підвалах, їсти абищо, забулися колишні мрії, бажання, сподівання. Усе чекали спокою та миру. Не вийшло: розлютився украй ворог: ущент розбиті сусідні хати, уламки поцілили в сусідів — нема… Кожної ночі — люті снаряди шквалом сиплють. І думаєш: «Боже, аби пронесло».
Не витримали батьки обстрілів одного січневого дня. Блискавичним рішенням їх було відправити мене з бабусею на Захід, до рідні, яка вже давно переймалася нашим становищем і підтримувала. Поїхали ми втрьох (ще з сестричкою Катрусею, яка саме до війни вступила в Горлівський педагогічний університет іноземних мов) у січні 2015 року. Як зараз пам’ятаю той день. Світла не було вже чотири дні (знов перебили високовольтну лінію), збиралися хутко ввечері з ліхтариком. Та швидше, щоб на ніч сховатися в підвал. А вранці татко нас відвіз. Сльози й зараз на очах, коли згадую прощання з батьками. Вони залишилися тут: робота, дім, худоба. Казали, до останнього тут будуть, а якщо все ущерть — приїдуть.
Розлука наша тривала півроку.
Звісно, зустріли нас на батьківщині моєї бабусі (с. Залужжя на Яворівщині Львівської області) щиро, оточили любов’ю, ласкою, увагою. Мої рідні все намагалися звеселити, втішити. А в гімназії імені Осипа Маковея у Яворові, де я навчався, всі школярі відразу стали моїми справжніми друзями. Був я там вперше, та навіть не очікував на таку гостинність та співчуття. Єдине, що ще жахало мене, — тренування наших бійців на місцевому полігоні. Пригадую, коли я почув вибухи, перелякався, хутко сховався в шафі для одягу, бо думав: «Почалося…» Або ще один випадок. Шкільний автобус під'їхав. Знову почув вибухи. Від переляку впав на землю, руками голову прикрив, як на Сході в школі вчили. Та друзі-шестикласники, вчителі розуміли мене та заспокоювали. Так я і призвичаївся до яворівського життя. Лише ночами плакав (щоб ніхто не бачив — не маленьким вважав себе), бо переживав за батьків: як вони, чи вціліли, чи ночами не в льосі сплять, чи дім цілий?.. Святом для мене було спілкування з батьками по скайпу. Тоді я гладив рукою монітор і уявляв, що мої татусь і матусенька поруч і ніякі 2000 км нас не розділяють. А ще я просив намилуватися моїми улюбленцями: папужкою Кєшею та джунгариком Ларискою. І після цього — знову сльози в подушку. Дуже жахливо розлучатися з рідними, не мати можливості насолоджуватися спільним родинним життям.
Пройшло півроку. Я повернувся додому, бо відчув неможливість бути без батьків, та й не так стріляти вже стали. Завжди буду згадувати момент моєї зустрічі з батьками. Це і є справжнє щастя.
Зараз я продовжую навчатися в своїй рідній школі, що знаходиться в зоні розмежування. Щодня й щоночі за вікном чуємо вибухи, вранці збираємо інформацію про пошкодження. Знаю, що до лісу більше ми ніколи не підемо, грибів не назбираємо, на водоймищі не покупаємося, бо все у напрямку Дружба — Майорськ — Горлівка заміновано. Сумно, що з сестричкою бачуся один раз на рік (вона перевелася до Дрогобицького педагогічного університету та там і залишилася). Та це все — дрібниці. Головне — мати мир, спокій, родину та підтримку.
Я маю багато друзів із Західної України, які завжди готові протягнути руку допомоги. Я пишаюся, що я — українець, що земляки мої щирі, відверті, що ми — одна сім'я. І я вірю, що спільними зусиллями ми поборемо лютого ворога, встановиться мир на землі українській!
Це і буде моїм найзаповітнішим побажанням на Різдво. Та ще б маленького чуда я хотів: поїхати на Різдвяні свята до сестри на Захід, зняти вертеп, колядки, щедрівки на новенький планшет (якого я, чесно кажучи, не маю) чи на фотоапарат і показати це дивовижно чарівне святкування моїм однокласникам. То і буде моєю мрією! Кажуть, на Різдво мрії збуваються? Хтозна, може, воно так і є?..
Нехай мрії наші здійсняться! Я всім бажаю миру та сімейного тепла, а також веселих Різдвяних свят!
На все добре!
Васильєв Ярослав,
тел. 095…
***
Війна прийшла на мою землю несподівано. Телевізор, газети кожного дня розповідають і показують події, що відбуваються сьогодні в нашій країні. Щоденно я бачу українських бійців, бачу воєнну техніку, чую, як лунає автоматна черга, вибухають міни, адже наше шахтарське місто Селидове знаходиться в кількох десятках кілометрів від Донецька. А ще я знаю, що гинуть не тільки бійці, але й мирні люди, навіть діти. По телевізору я бачу зруйновані міста і села, багато дітей покинули свої домівки й з батьками знайшли собі притулок в нашому місті.
Про таке можна читати тільки в книгах. Але ні, війна поруч, вона триває уже довго на моїй землі. Я часто замислююсь з цього приводу і запитую маму чи бабусю: «Чому війна прийшла до нас та коли вона закінчиться?» Та відповіді я не почув, тому що ніхто не знає, коли прийде мир. Мені жаль тих дітей, що залишилися без батьків, без своєї оселі. А коли я бачу по телевізору десь зруйновану від вибухів школу, мені стає страшно за мою рідну школу, за моє місто.
Чому люди воюють, чому вбивають одне одного, чому ми, діти, повинні страждати від думки, що хтось може загинути з рідних людей?!
Люди! Зупиніться! Дайте нам спокійне дитинство! Дайте нам мир і наше майбутнє!
Семенов Олексій, 10 років,
учень 4-Б класу
Селидівської ЗОШ № 2
Донецької області
Життя без війни
Війна — це дуже страшна сила,
Кого скалічила, а кого й убила.
Не треба людям воювати,
Не треба гинути, стріляти.
А треба всім у мирі жити
І діточок своїх любити,
Щоб наші діточки зростали,
Здоров’я й сили набували.
Війна — біда, війна — розруха,
Життя дається один раз.
Його прожити нам потрібно,
Щоб з гордістю згадали нас!
Любіть же ви свою країну,
Вона багато нам дала,
Кохайте рідну Батьківщину,
Бо кращої ніде нема!
Кононенко Вероніка,
9 років,
учениця 4-Б класу
Селидівської ЗОШ № 2
***
Меня зовут Саша. Я великий путешественник. Знаете почему? Когда мне было 6 лет, мы жили в Донецке. У меня было много игрушек. Я собирался идти в первый класс осенью. Но там начали бахать, и мы с мамой и папой Ваней уехали в Бердянск. Мы жили там пока не закончились денежки. Потом поехали к дедушке в Николаевку. Там тоже бахали. Кота Дымка ранило в лапу, бабушка его бинтами перевязывала… И гусю в животик попал осколок. И стекла посыпались. Потом скотчем бабушка склеивала окна. А еще однажды в стенах появились вдруг такие трещины, дом поднялся и опустился — так сильно бахнуло. Я боялся почему-то, когда бахало. Но, Слава Богу, все остались живы и здоровы.
Я уже два года живу в Мариуполе. Здесь тоже бахают, но не так сильно. Я учусь уже во втором классе. Немного вредничаю, но обещаю исправиться и быть таким сильным и смелым, как мой папа Ваня. Он герой, ему правительство вручило орден за мужество. Мама говорит: чтобы стать героем, надо хорошо учиться и хорошо себя вести. Но у меня не всегда это получается. А еще я очень люблю играть или хотя бы смотреть, как играют в «Майн крафт». Это моя любимая игра. Скоро Новый Год. Конечно, мне бы хотелось много чего попросить у Деда Мороза для себя. Но я решил попопросить у него, чтобы перестали стрелять и наступил мир в Украине. Чтобы мы не боялись взрывов и не прятались больше в подвал. И чтобы больше никого не убивали, особенно деток и собачек. Пусть всегда буде мир. Слава Украине!
Мой адрес: Мариуполь, пр. Строителей.
Телефон мамы Татьяны 099…
Наш адрес: 04116 г. Киев, улица Ванды Василевской, 27/29, редакция газеты «ФАКТЫ».
Электронный адрес для писем на конкурс: [email protected]
Телефоны 044 (486−54−30) и 044 (482−32−01)
