Здавна на українських землях глибоко шанували "патріарха лісів" - дуба.
Окремі племена у сиву давнину вважали його своїм тотемом, поклонялися йому, набиралися під ним сили та звитяги. Наші предки давно почали використовувати деревину дуба, як один з кращих і найміцніших будівельних матеріалів, для спорудження стін фортець, храмів, житла, зрубів колодязів, водяних та вітряних млинів, у бондарному виробництві. З нього робили човни - чайки-однодеревки, виготовляли довговічні красиві меблі: столи, шафи, скрині тощо.
Дуб, як символ могутності й довголіття, "вічності", оспівували в народних піснях, у віршах, поемах. Здавна вірили в цілющу, лікувальну силу дуба і використовували його в народній медицині. Вважалося: постояти під дубом - то вже набратися від нього сили. Дуба садили на честь якихось важливих історичних подій і свято його оберігали.
У Полтаві та області росте багато дубів як декоративних, так і пам'ятних, різних за своїм віком, за видами - черешчаті, пірамідальні, червоні.
У повоєнні роки співробітники відділу природи Полтавського краєзнавчого музею склали списки дубів міста й області. А в 1965 році розпочав ґрунтовне дослідження всіх дубів міста винятково активний і трудолюбивий член міського товариства охорони природи, великий ентузіаст цієї справи, військовий ветлікар за фахом, тоді вже підполковник у відставці Степан Степанович Пащенко. Цією справою він займався до останніх років свого життя.
День за днем, обходячи вулиці і парки Полтави, робив Степан Степанович дослідження, обміри і все це записував. Говорив з багатьма старожилами міста. За наслідками своєї копіткої роботи він склав інвентаризаційний опис дубів, що на той час росли у нашому місті. Всі свої матеріали він передав на зберігання до Державного архіву Полтавської області. Завдяки цьому, ми маємо повну карту-схему про дуби Полтави з їх описом.
У Полтаві дубів-старожилів кілька сотень. Серед них перш за все слід назвати найстаріше дерево міста - дуб по вулиці Садовій, вік якого визначають від 450 до 500 років. Висота його понад 25 метрів, а окружність стовбура на час обміру в 1965 році - 4 метри 25 см. Багато бур пролетіло над ним, він пережив та був свідком багатьох героїчних і трагічних історичних подій, бачив і сподвижників Якова Остряниці й Богдана Хмельницького (і самих цих героїв українського народу), і кровопролитні бої поруч під мурами та на мурах Полтави в 1709 році, як і кровопролиття XX століття.
Ще є чотири дуби віком від 350 до 400 років, понадсторічних близько 130, решта молодші. Три дерева віком 300 років на вул. Шевченка перебувають у віданні обласної лікарні імені М.В.Скліфосовського, інші такого ж віку по вул. Марка Вовчка - у віданні міськкомунгоспу; на вул. М'ясоєдова дуб віком понад 250 років знаходиться у віданні теж комунгоспу, три дерева віком 150 років на Першотравневому проспекті до останніх років знаходилися у віданні Полтавського сільськогосподарського технікуму по підготовці керівних кадрів колгоспів та радгоспів, інші два дуби на тому ж проспекті віком 150 і 200 років у віданні комунгоспу.
Хоча дехто вважає, що дуб Тараса Шевченка, посаджений у 1861 році як живий пам'ятник поетові, знаходиться на Далеких Павленках, але більш вірогідне твердження, що його садили в колишньому міському саду (нині територія парку "Перемога" та інфекційної лікарні), який тоді брав у оренду полтавський садівник Іван Гуссон. Нині цей дуб росте на Першотравневому проспекті, у дворі, навпроти центрального приміщення інфекційної лікарні. До речі, С.С.Пащенко визначив йому віку як такому, що живе з 1858 року, тобто він був посаджений 1861 року в 3-річному віці. Але один із старожилів Полтави "доводив", що в 1931 році полтавці востаннє святкували свято дуба і відзначали йому 50 років (а це відзначали день пам'яті поета). Хоча сам дослідник дотримувався думки, що дуб старіший і навіть олівцем помітив його справжній вік. Що ж стосується дуба на Далеких Павленках, то його Пащенко вважав молодшим, ніж 1861 року, але, враховуючи те, що тоді в Полтаві вже було затверджено дуба як Шевченкового, Степан Степанович "додав" йому років.
Дубовий бульвар І.П.Котляревського, де в 60-х роках росло 85 дубів пірамідальних та 11 черешчатих, насаджено 1903 року на честь славного земляка. Але нарешті насаджено вже пізніше пірамідальних. Частина дерев посаджена потім у різні роки замість загиблих. Збереглося 58 дерев - посадки 1903 року.
У 1911 році в зв'язку з 50-річчям від дня смерті Т.Г. Шевченка полтавці посадили три дубочки, які повинні були символізувати трьох славних синів України: І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка та М.В.Гоголя. Але дуб І.П.Котляревського загинув, залишилися тільки дуби Шевченка та Гоголя. Вони ростуть на вул. Леніна, під стіною будинку №45. Частина гілок з боку будинку була обпиляна.
На території парку Менжинського, окрім дубової алеї, що вела колись до поміщицького будинку, є ще дерево, яке називають "Дубом Свободи", якого посаджено в 1918 році. Зі слів старожилів було записано, що його садили 7 листопада на честь річниці Жовтневої революції. Це, звичайно, помилка, бо в той період Полтава знаходилася під владою німців і гетьманців, і ніхто Жовтневу революцію в місті та губернії посадкою дерев не відзначав. Садили ж дуби в Полтаві та ряді населених пунктів Полтавщини на честь Лютневої революції, яку в той час широко відзначали. Так само, як і дуб в районі Шведської могили посаджений на честь другої річниці Лютневої революції (а не Жовтневої), бо восени 1919 року, коли в Полтаві та губернії панували денікінці, аж ніяк не могли урочисто садити дерево на честь перемоги більшовиків у Петрограді. До речі, полтавська інтелігенція підтверджувала, що дуби садили саме на честь Лютневої революції 1917 року.
Є багато інших красенів-дубів, які посаджено на честь тих чи інших історичних подій або славних людей. З метою їх збереження та догляду за ними протягом 60-х - 80-х років основна маса дубів була закріплена за міськкомунгоспом, решта - за тими підприємствами, установами, організаціями, на території яких вони знаходяться. На жаль, в останні роки ми забули про свої живі пам'ятки, про наших красенів-дубів. Багато з них, як і дуб Лялі Убий-вовк, не доглядаються належним чином, сухі гілки не обпилюються, окремі дерева доводяться до жалюгідного стану. А вони ж повинні жити довго-довго і милувати своєю красою не одне покоління людей.
Віра ЖУК,
кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України
"Приватна справа" № 49(75), 4 грудня 1997 року.
