Спеціалісти не мають єдиного правильного рішення, що робити із пам’ятниками, які установили в часи Російської імперії. Можна їх знести, а можна і переосмислити значення. Хай там як, але у майбутньому керівникам міста доведеться розв’язувати цю складну проблему
В попередній статті ми говорили про процедуру демонтажу імперських пам’ятників. Експерти пояснили, щоби сьогодні демонтувати пам’ятник Петру I, потрібно виготовити проекти на 20 об’єктів Історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви», а це мільйони гривень тільки на проекти, які не доречно витрачати під час війни.
В цій статті поділимося думками людей, які відповідають за архітектуру в області, викладають історію, ведуть популярні блоги, воюють та приймають рішення на сесіях міськради. Слід зауважити, що частина запланованих спікерів відмовилася від публічних висловлень своїх поглядів стосовно пам’ятників, щоби «гарячі голови» не записали їх до «зрадників».
Першою свою особисту думку озвучила Ірина Особік, головний архітектор Полтавської області:
— Перш за все, варто зазначити, що будь-які рухи відносно пам’ятників, які мають статус об'єктів культурної спадщини і відповідні охоронні обмеження, повинні відбуватися виняткоо в правовому полі. Наразі закону, який би регламентував поводження з об'єктами культурної спадщини, що вшановують російську імперію, у нас немає. Які пам’ятники можна, чи навіть необхідно демонтувати? Які пам’ятники підлягають зміні? Які можливо залишити без змін? Говорити про будь-які перенесення, знесення трохи зарано, адже проєкт такого Закону ще проходить обговорення в профільних комітетах парламенту. Коли цей закон буде проголосований Верховною Радою, підписаний Президентом і оприлюднений, коли до цього закону будуть затверджені підзаконні акти, якими будуть прописані процедурні питання (хто за що і на якому етапі відповідає, хто приймає рішення і його виконує), тільки після цього можна буде розглядати питання фізичного існування цих пам’ятників. Все, що буде зроблено до того, стане прямим порушенням Закону.
Сьогодні в Полтавському суспільстві гостро обговорюється доля трьох міських пам’ятників: Монумент Слави, пам’ятник на місці відпочинку Петра І та пам’ятник захисникам Полтавської фортеці. Кожен з цих «спірних» об'єктів не є випадковим в міському середовищі. Це або містобудівна домінанта, або архітектурний акцент, або складова частина історичного чи містобудівного ансамблю. Якщо буде прийнято рішення щодо демонтажу, чи перенесення цих пам’ятників, які вшановують російську імперську ідею, то вже сьогодні варто розпочати широкий діалог стосовно того — що саме буде встановлено на їх місці? Це необхідно зробити, щоб не порушувати збалансованість, гармонійність та естетику міського середовища.
Винятком, як на мене, є лише Монумент Слави, який є центром містобудівної композиції, потужною містобудівною домінантою та центральним об'єктом комплексного ансамблю Круглої площі, який, до речі, є єдиним в Європі завершеним містобудівним ансамблем. Наскільки вдасться замінити його на іншу рівноцінну містобудівну домінанту — дуже спірне питання. Цей пам’ятник сам по собі є цінним об'єктом монументального мистецтва. Це — витвір мистецтва високого рівня. Окрім всього, Монумент Слави вже став беззаперечним символом міста. Зайдіть на гугл-карту, подивіться на центральні частини інших міст, ви зрозумієте, чим Полтава він них відрізняється. Наше місто має радіально-кільцеву систему забудови центральної частини з яскраво вираженим композиційним центром, сплутати який неможливо ні з чим. Саме цим обумовлюється те, що Полтава є дуже компактним містом. Візуальне сприйняття архітектурного середовища та пішохідна доступність об'єктів, тут досягалася саме таким варіантом забудови. Головним елементом цього містобудівного ансамблю, його «центром тяжіння» і є Монумент Слави.
— Можна Монумент Слави трохи змінити, наприклад, демонтувати орла?
— Це неправильно. Якщо на Монументі Слави замінити хоч один елемент, він втратить свою автентичність — цінність в якості пам’ятки мистецтва. Більш того — жоден з елементів цього пам’ятника не відносить нас до імперських символів російської федерації чи російської імперії. Вони всі є загально прийнятими й беруть своє коріння від Римської імперії. Орел, який вінчає цю колону, взагалі не має жодного відношення до імперського російського символу — двогорлового орла. По-перше, у нашого орла, на щастя, одна голова, у нього немає ані скіпетра, ані держави в лапах. У нашого орла є вінок, символ вшанування, і спрямовується наш орел в бік поля Полтавської битви. Він є елементом відзначення пам’ятної події. Всі барельєфи на самій колонні та п'єдесталі пам’ятника, стилізовані мечі на огорожі, гармати, вмуровані в його фундаменти, все це — символи, що вшановують військову доблесть і звитягу людей, які полягли на полі битви.
Тому я не розумію, чому постійно робиться акцент на тому, що це пам’ятник «перемоги Петра I», або «слави русского оружия»? Якщо уважно почитати справжню історію Північної війни, а не ту, яка була написана та нав’язувалася нам росіянами, то побачимо, що перемога Петра І є фікцією, фейком. В загально прийнятому розумінні ця «військова перемога» не відбулася, якщо врахувати всі ті втрати, які понесла російська армія.
На мою думку, цей пам’ятник слід сприймати, як символ події, яка змінила геополітику Європи й світу на сторіччя, і це має сенс. Ця подія відбулася в Полтаві, а не в будь-якому іншому місті Європи. Саме під Полтавою відбулася битва, яка змінила гравців Великої Політики — росія почала зростати, а Швеція полишила свої імперські амбіції. Тому вважати Монумент Слави «пам’ятником на відзначення перемоги Петра», не вірно.
— Виходить, що буде правильно демонтувати пам’ятник на місці відпочинку Петра та Пам’ятник коменданту фортеці Олексію Келіну, а Монумент Слави потрібно залишити?
— Я зараз скажу з точки зору конструктивного вирішення задачі демонтажу, перенесення та послідуючого монтажу пам’ятників. Суто технічно, без великих втрат для самих об'єктів, їх можливо перенести. Монумент Слави зняти й перенести на нове місце, наразі неможливо. Окрім цього, демонтаж і перенесення на поле Полтавської битви будь-якого з цих пам’ятників, потягне за собою великі витрати, а Монумента Слави — надмірно великі витрати. Така історія є дуже дороговартісною і в умовах мирного часу. А про військовий час, коли всі ресурси мають спрямовуватись на досягнення однієї мети, Перемоги над ворогом — поготів.
Наостанок хочу сказати одне — якщо ми хочемо, щоб історія ніколи більше не повторювалась, то її варто переосмислювати, а не позбуватись.
Леонід Булава, професор, краєзнавець, член комісії із перейменування вулиць у Полтаві:
— Можна виокремити такі принципи сприйняття пам’яток, які входять до заповідника «Поле Полтавської битви».
Моя пропозиція наступна. На час війни закрити пам’ятники тканиною або плівкою й перекрити доступ до них. Бо зараз киплять пристрасті, й консенсусу не буде. Водночас пропрацювати варіанти: як із переосмисленням без демонтажу, так із з можливим повним чи частковим демонтажем.
А зараз відкриті для огляду імперські пам’ятники — образа для полеглих у війні, їхніх рідних і друзів, патріотів України. Тому їх потрібно всі закрити — і Ватутіна і Зигіна, і «орла».
Занадто багато полтавців і переселенців ще сприймають ці пам’ятники, як символи «слави русского оружія» і як аргумент для обґрунтування «спільної історії, навєкі в россієй». Під цими пам’ятниками граються діти, які всотують міфи. Тому їх однозначно потрібно закрити. І готувати учителів, екскурсоводів, журналістів до нової трактовки цих пам’ятників. Тільки… кому це робити? Полтавська влада усунулася.
Ігор Ізотов, журналіст «Суспільне Полтава», автор проекту «Стара Полтава»:
— Очевидно, що у Полтаві потрібно демонтувати імперські пам’ятники, але є питання по самій процедурі. Водночас я поважно ставлюся до авторів петиції, які виступили проти знесення пам’ятників. Це люди, які одні із найбільших фахівців у нас в місті. Ми із ними неодноразово записували подкасти. Я б утримувався від того, щоби цькувати цих людей. Потрібно дослухатися до цієї думки, взяти її до уваги. Медіатором між людьми й пам’ятниками має стати міська рада. Вона має стати тим майданчиком, де відбуваються обговорення, формують робочі групи. Міська влада дистанціювалася від цього питання, тому виникають конфлікти. Ми так само відстаємо від багатьох міст із перейменуванням вулиць.
Рекомендація від Мін’юсту не має жодної правової сили. Міська влада може хоч сьогодні демонтувати пам’ятник Ватутіну або ті ті, які не є пам’ятниками місцевого значення. Монумент Слави у реєстр внесений, тому просто так його демонтувати не можна і рекомендація Мінкульту не допоможе це зробити. Це просто привід для обговорення цієї теми.
Я розглядаю два варіанти. Перший — залишити пам’ятники, але переосмислити їх значення. Цей варіант мені видається мало ймовірним. Багато поколінь людей, які ходили у музей Полтавської битви, останні 20-30 років не відвідують екскурсії. Там подача матеріалів змінилися. Що Монумент Слави є пам’ятником «російській зброї» у наші часи уже не говорять. На переосмислення піде дуже багато часу. Це складний процес, але він би був більш правильним.
Інший варіант — демонтаж і перенесення у музей цих пам’яток. Цим мають займатися фахівці, робоча група, яка перед тим має розробити проект, що буде на звільненому місці, який має бути вигляд у площі. Тільки після цього, як буде готовий проект, потрібно проводити демонтаж. А не так, як із пам’ятником Леніну, коли його зняли й майже 10 років площа була порожньою, поки не встановили флагшток.
Юліан Матвійчук, депутат Полтавської міськради, солдат ЗСУ:
— Я зараз на Харківщині, трохи боком це питання пройшло. На мій погляд, зараз іде війна за наше існування, майбутнє проти минулого, нам не треба боятись змін. Я конкретно проти присутності будь-чого російського, чи імперського, чи «совєтського» в моєму місті. Нам потрібно позбутися цього раз і назавжди. Як це зробити — перевести через музей, демонтувати чи переробити — над цим вже потрібно попрацювати. Зараз трохи інші задачі виконую. Але цей шанс втратити не можна. Пам’ятник якоїсь імперії чи будь-якої іншої держави означає одне — ми тут були, є і будемо.
⠀
Юрій Волошин, професор, історик, викладач Полтавського національного педагогічного університету:
— Не люблю писати не про «своє», але вочевидь мушу висловитись.
Серед інших проблем, з якими намагається дати раду українське суспільство упродовж останніх 30 років, це постколоніальниий досвід. Цей процес розвивається досить мляво, позаяк за роки незалежності у нас так і не сформувались повноцінні постколоніальні студії. Однак, сучасна війна, на мою думку, має це прискорити.
Загально відомо, що пояснення теперішнього люди зазвичай шукають у минулому досвіді. От тільки, згідно з твердженням Едварда Саїда, метрополії й колонії пам’ятають цей досвід по-своєму. Тому їхні стосунки мають небагато точок дотику й зазвичай він обертається навколо «риторики звинувачення».
Україна з Росією тут не є унікальними. Унікальність тільки в тому, що Російська імперія, що існувала ще й у вигляді свого радянського клону, розпалася значно пізніше ніж інші, а зараз вона вирішила повернутись. Нова її реінкарнація аргументується серед іншого й поверненням колишніх територій, інтерпретованих як «ісконнорускіє зємлі», де люди говорять такою ж мовою й шанують таких же класиків.
У свій час, ковтаючи землі та народи, що прилягали до її кордонів, й розширюючись у такий спосіб на великі території — Росія, як і будь яка інша імперія, мала дбати про інструменти для їх утримання. Одним з надійних інструментів була культура, яка насаджувалась перш за все через мову й шкільну програму (не просто так українська та інші мови в імперії були заборонені).
Називаючи вулиці іменами своїх поетів, письменників, композиторів, й маргіналізуючи тубільців, імперія створювала й маркувала відповідний культурний простір. Це призвело до того, що: по-перше, через деякий час місцеві еліти вважали цю культуру своєю чи принаймні вищою. По-друге, значна частина населення розглядала мову імперії своєю. І по-третє, це дало «історичні» підстави для претензій на ті території, які неоімперіалісти вважають своїми.
Теж саме окупанти роблять і зараз, на тимчасово захоплених українських територіях змінюючи шкільні програми, повертаючи скинуті радянські пам’ятники та організовуючи концерти російських артистів.
Виходячи з цього, вулиці названі на честь імперських поетів, композиторів, художників тощо, пам’ятники культурним діячам чи подіям важливим в житті імперії, слід розглядати виключно в постколоніальному ключі, як маркери, що ними імперія позначила свої території. Не важливо, чи вони великі митці, чи особи другого плану, головне, що в даному випадку вони використані як «трубадури імперії».
Отже, перед громадами наших міст, стоїть зараз не просте завдання — позбавитись цих імперських маркерів. Не потрібно їх розбивати на шматки, можна відправити до музею й там розповідати про імперський досвід (у Полтавському випадку до музею Полтавської битви, де бракує оригінальних експонатів). Якщо цього не зробити, то немає гарантії, що через багато років, якийсь черговий імперський карлик, начитавшись старих історичних книжок, не захоче знову відродити імперію, покликаючись на ці історичні мітки та на «одін народ», не прийде вбивати дітей тих, хто зараз боронить нашу землю зі зброєю в руках.
Зазначимо, що за два тижні петицію проти демонтажу «імперських пам’ятників» підписало понад 400 людей.
Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»
