6 березня виповнюється 90 років від дня народження Олександра Білаша (1931–2003), уродженця міста Градизьк на Полтавщині, композитора, Героя України. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті згідно із Постановою Верховної Ради «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» ювілей видатного українського культурного діяча відзначається на державному рівні.
В історії професійної музичної творчості є композитори різного «ґатунку». Твори одних, певне, назавжди залишаться надбанням вузького кола інтелектуальної еліти. Інші, навпаки, догоджають смакам широкої публіки. Найталановитіші знаходять тонкий компроміс між цими двома крайнощами. А є щасливці, кращі твори яких, ледве народившись, назавжди залишають свого автора та йдуть у самостійне життя. Саме до таких митців належить Олександр Іванович Білаш.
Про творчість та особистість Олександра Білаша сказано безліч теплих слів. Хоча, здається, слова тут вже недоречні.
І ще сотні пісенних «дітей» полтавця — давно вже не просто вокально-інструментальні твори у куплетно-строфічній формі. Цими мелодіями тепер співає Україна, подібно Італії з її «Santa Licia» та «Torna Sorriente».
Для подібного гармонійного унісону між творчістю окремого композитора та музичним «нутром» його народу мають бути вагомі причини. Олександр Білаш — лірик за природою свого обдарування. Висока сентиментальність у найкращому, лаконізм трагічних висловлювань, влучний психологізм — ось лише основні емоційно-образні грані його творчості. Саме ці ознаки найчастіше складають засадничі риси українського національного характеру.
Місце народження доволі символічне. Митець народився 6 березня 1931 року у містечку Градизьк на Полтавщині. Козацький Полтавський край має всі підстави претендувати на звання душі і серця нашої землі. Які пісні «найукраїнськіші» — полтавські, яка говірка найколоритніша — «польтавська», хто найкраща дівка на нашій театральній сцені — «Наталка-Полтавка» з п’єси полтавця ж Івана Котляревського... Багато зробили для української та світової музики полтавці за народженням та за походженням: Микола Лисенко (с.Гриньків), брати Майбороди (хутір Пелеховщина), Петро Чайковський (його прадід, козак Петро Чайка, — родом з м. Кременчука).
Цікаво, що розпочинав музичну кар’єру як справжній народний музикант: грав, за власними словами, «не по нотах, а по весіллях» — спочатку на саморобному баяні, згодом на акордеоні. Звісно, тоді ще про нотну грамоту не йшлося — Сашко грав — і як грав! — виключно «по слуху», як десятки поколінь народних виконавців-самоуків.
Ази професійної музичної освіти 16-річний Сашко отримав у Київській музичній школі для дорослих. Вчителями ж були земляки — брати Майбороди: Платон викладав теорію музики, а Георгій — гармонію.
Можливо, творча вдача автора славетної «Пісні про рушник» (П.Майбороди) й визначила майбутній пісенний характер музи Білаша. Після музичної школи майбутній композитор вступає до Житомирського музичного училища, а згодом і до Київської консерваторії. Син сільського бухгалтера обрав долю музиканта. А отже, мусив у неймовірно стислий строк максимально розширити свою музичну та загальну ерудицію.Ретельно вивчав українську та світову музичну класику, жадібно читав літературу, особливо поезію, зацікавився творчістю Тараса Шевченка. У Київській консерваторії навчався у класі видатного композитора та педагога М.М. Вілінського.
«В мелодії нота, як буква у слові.
Мелодія в пісні, як слово в рядку.
А пісня алмазом виблискує в мові,
А мова у музиці — травнем в садку».
Ці авторські поетичні рядки цілком можна вважати творчим кредо Білаша. Відомо, як довго і прискіпливо композитор шукав поетів, чиї натхненні вірші викликали б до життя новий пісенний шедевр. Не кожен поет-сучасник удостоївся честі бути «озвученим» самим Білашем. Серед них — Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Михайло Стельмах, Євген Гуцало та безліч інших. Звичайно, пісні та солоспіви писалися і на тексти класиків (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олександр Олесь та ін.).
Проте далеко не завжди Олександр Білаш шукав «чужих» слів: окрім музики, іншою іпостассю його ліричної творчої душі була поезія. Між 1977 та 2001 рр. ним було створено десять поетичних збірок, серед них — «Мелодія», «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Мамине крило».
Музична творчість Білаша — це не тільки пісні та солоспіви, тобто твори «малих форм». Ще один жанр — опера. Серед іншого це й створена у 1965 році уродженцем Полтавщини опера «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка. На думку дослідників, це не вичавлений пресом комуністичних «постанов» мелодизм, що складав фундамент творчого стилю композитора. "Білаш вніс такий мелодизм в оперу — саме те, за чим зголодніли і співаки, і слухачі«,- стверджував Дмитро Гнатюк, найближчий друг та постійний виконавець творів композитора. Ще одним масштабним твором Олександра Білаша є ораторія «Вишневий вітер» на слова Івана Драча «На смерть поета», присвячена Тарасові Шевченку (1989). Монументальна композиція призначена для читця, трьох солістів, хору та великого симфонічного оркестру. До вокально-симфонічних творів композитора також належать кантати «Надвечірні дзвони» (присвячена трагедії кремлівського геноциду-голодомору 1932-33 рр.) на слова В.Бровченка (1993) та «Поклони» на слова Івана Франка (1994).
У творчому доробку Олександра Білаша знаходимо також чудові зразки музики для дітей. Це присвячений онучці фортепіанний цикл з дев’яти п’єс «Тетянчин альбом» (2000), а також два пісенних цикли «Алфавітні усмішки» (1993) та «Пшениченька» (1997). Мало хто з композиторів ХХ ст. не оминув принад «десятої музи», і Білаш — не виняток. Ним створена музика до кінофільмів: «Роман і Франческа», «Сейм виходить з берегів», «Сон», «Бур’ян», «Дума про місто», «Вир», «Небезпечна гастроль»... Його творчість — наші культурні скарби.
Олександр Білаш прожив цікаве і бурхливе творче життя. Митець отримав низку почесних премій та відзнак, всенародне визнання та справжню популярність. А це вже заповітна мрія кожної творчої людини. Своїм життям ніби поєднав цілі покоління української творчої еліти — поетів, письменників, літераторів, композиторів, виконавців... Біографії декого з них, наприклад, Дмитра Павличка та Дмитра Гнатюка, назавжди історично пов’язані з іменем українського пісняра.
На малій батьківщині, у Градизькій об’єднаній територіальній громаді шанують земляка: тут створили музей про композитора; у місцевій гімназії встановили бюст, у центрі селища — бронзове погруддя, а у школі, де навчався — пам’ятну дошку; постать композитора увічнено у назвах народного хору, музичної школи та гімназії. Здається, що навіть після власної смерті (6 травня 2003 року) Олександр Білаш не полишає важливої справи свого життя — пошуку молодих талантів, адже щорічно відбувається у Градизьку, започаткований ним, фестиваль «Пісенні джерела».
Північно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційних сайтів Національної спілки композиторів України та фонду ім. Олександра Білаша)
