Український військовий і громадський діяч, письменник Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський) народився 14 січня 1898 року в селі Демидівка (нині Решетилівський район) на Полтавщині в родині офіцера Російської армії Юрія Городянина. Мати — Людвина Соколовська вела свій родовід із шляхетського польського роду.
Юрій Горліс-Горський — старшина 2-го запорозького полку армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного яру, автор роману-спогадів «Холодний яр».
Його справжнє прізвище Городянин-Лісовський. Юрій мав стільки іпостасей, що для людей пересічних його біографія виглядала підозрілою. Ось його життєві образи: хорунжий Кабардинського полку Кавказької кавалерійської «туземної» дивізії, півсотенний Богданівського полку, кармелюківець, болбочанівець, заступник отамана полку гайдамаків Холодного Яру, «совєтський міліціонер» у Кам’янці, співробітник Повстансько-партизанського штабу генерала Тютюнника, подільський підпільник, терорист-експропріатор, наш чоловік в агентурному відділі Подільського губернського ҐПУ, багатолітній політичний в’язень та пацієнт-симулянт психіатричних лікарень, старший санітар Лук’янівської в’язниці, письменник, автор споминів, видавець, фотограф, учитель, журналіст Німецького радіо, шинкар, диверсант-парашутист, співредактор української газети, помічник німецької та американської розвідок... «Незбагнені шляхи Божі! Мені доводилося в своєму житті бути багато ким — поетом також», — писав Юрко. Писати вірші він почав в ув’язненні. За вісім років неволі написав зо дві сотні поезій. «У тюрмі, — з усміхом казав він, — всі стають поетами... Присвячують вірші далекій волі, недосяжній коханій, бо змагання до чогось недосяжного... і є поезія».
Доля його була настільки бурхлива, закручено-звивиста, жорстока і милосердна, що найрізноманітніші чутки про Юрія кружляли ще півстоліття після його таємничого зникнення: «поінформовані» стверджували, що він агент п’яти розвідок, що то не він написав роман «Холодний Яр», а 1956 року, вже після смерті, був радником угорського генерала Кішбарнака.
Його ув’язнювали більшовики, румунські прикордонники та гестапівці. Сидів він і за польськими «дружніми» дротами. Його розстрілювали, а він тікав. Друзі двічі проводили по ньому панахиду, а він виривався з обіймів смерті. «Віддих смерті» Юрій чув не раз — і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі і блиск ворожої шаблі.
Юрій побував у «царстві смерті» з її липким смородом гнилої крові — в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч «дід Лук’ян» рідко кого випускав зі своїх холодних рук. «Показав дулю» Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж.
Без грізної «музики небезпек» він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
«Юрій — неспокійний дух, казав Улас Самчук, для нього «клімат війни те саме, що для риби вода».
Юркові «незбагненні шляхи» пролягли через європейські країни, які палали у вогні Першої світової, через Київ, де він творив перший полк відродженої української армії, рідну Полтавщину та Харківщину, які він визволяв від більшовиків. «Незбагненні шляхи» привели Юрія до Холодного Яру, на Поділля, в Румунію, Галичину, на Херсонщину, Дон, Кубань, в Поволжя, Москву, Білорусь, на Волинь, Лемківщину, в Польщу, Карпатську Україну, ще раз Румунію, Югославію, Грецію, Туреччину, Сирію, Єгипет, Францію, Берлін, Фінляндію, Ленінград, Австрію, знову Німеччину...
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг — крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. «Бий ворогів — рятуй Україну» — так можна сформулювати кредо його життя.«Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп... але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути»,— Юрій Горліс-Горський «Холодний Яр».
Так, він увійшов в українську історію як автор літературного бестселеру з такою назвою. У романі «Холодний яр» детально розповів про боротьбу Чигиринських повстанців, які наводили дикий жах на червоноармійців. 1934, за сприяння митрополита Шептицького, вийшов перший том «Холодного Яру», який мав велику популярність у галицької молоді, яка всотувала у себе героїчну боротьбу селянських повстанців Центральної України. Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року у «Дешевій книжці». У переповнених залах «Просвіти» проводилися колективні читання.
Коли грянула Перша світова війна, додавши собі чотири роки, юнак подався на фронт, де служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. А вже невдовзі Юрій Горліс-Горський став хорунжим 1-го Гайдамацького кінного куреня імені Кармелюка, потім служив у 2-му Запорозькому кінному полку Запорозької дивізії Армії УНР.
У цій військовій частині зустрів його Зимовий похід і «трикутник смерті», коли між Любарем, Чорториєю та Мирополем українські війська опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Саме Зимовій похід і привів Горліс-Горського до Холодного Яру. Коли Запорозька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій захворів і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі. Вилікувавшись, залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Після поразки Холодноярської Республіки Горліс-Горський веде підпільну боротьбу на території СРСР, в самому лігві червоного ворога. За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в аґентурному апараті ГПУ, відтак провалив не одну чекістську операцію.
1924-го — арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі 15-ма роками в’язниці та психіатричної лікарні. З Херсонської психлікарні він утік у квітні 1931 року, дістався Рівного, а потім перебрався до Львова. Тут взявся за перо. Перший твір «Ave, dictator», присвячений Сталіну, побачив світ 1933 року. Горліс-Горський писав також вірші — 1937 року вони вийшли у Львові під назвою «Тюремні поезії». Згодом доля закинула Юрія Лісовського до Греції, а потім — Туреччини. Свої мандри він описав у «Подорожніх зигзагах». Потім була Фінляндія, де він веде розвідницьку діяльність у Ленінграді, а з 1941-го очолює український відділ радіостанції у Берліні.
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб («Ді-Пі») в Новому Ульмі. Життя у таборі для переміщених виявилося небезпечнішим за ворожі штики і кулі. Інтриги підсилювалися участю в них різних розвідок — англійської, американської, зрештою, радянською.
Загинув за до кінця нез’ясованих обставин.
З ініціативи регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (на той час Директора департаменту інформаційної діяльності і комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації) Олега Пустовгара, при фінансовій підтримці Полтавської облради телеканал «Лтава» створив короткометражний документальний фільм з циклу «Поборники незалежності», присвячений видатному землякові. Головним спікером фільму став історик-архівіст Тарас Пустовіт.
За пропозицією заступника голови обласної ради Анатолія Ханка рішенням сесії Полтавської обласної ради 12 квітня 2018 року встановлено щорічну премію Полтавської обласної ради з патріотичного виховання на його честь. У Полтаві вулицю імені більшовика Мікеріна перейменовано на честь Юрія Горліса-Горського. А патріотична громадськість Полтави і Решетилівки вже не один рік ініціює встановлення у місті Решетилівка пам’ятника Юрію Горліс-Горському.
За матеріалами інтернет-джерел й офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті
