У першій частині нашого інтерв’ю зі спортсменом Олегом Приймачовим, ми розповіли про початок його кар’єри. Це шкільні роки, навчання в університеті, робота податківцем та знайомство з першим тренером. У цій частині говоритимемо про родину та постійний розвиток.
У спортзалі ми не встигаємо проговорити всі питання, тому їдемо у один з полтавських закладів. Добре, що тут знаходиться вільний столик. Офіціанти трохи здивовано дивляться на спортсмена та приймають замовлення. Нам подають фірмові чаї, продовжуємо розмову далі.
Олег любить подорожувати. Якщо доведеться обирати між відпочинком на морі чи у горах, то зупиниться на другому варіанті. Він розповідає цікаві історії, а також про реакцію жителів іноземних країн на свій зріст. Вони часто фотографуються з ним, бо ніколи не бачили «такого високого чоловіка». Слухаючи це, посміхаємося.
Здобутки Олега Приймачова — це щоденні навантаження та робота над собою. І якщо хтось скаже, що немає нічого неможливого — успіх чемпіона України та світу з тайського боксу з Полтавщини, який почав кар’єру у 21 рік, тому приклад.
У Олега на руках кілька ран, які ще не загоїлися. Для спортсмена це нормально: щоденні тренування, збори, відпрацювання техніки та ударів.
— Кожна дрібниця має результат у майбутньому. Тому у тайськоум боксі важливо все: і техніка, і швидкість, і точність. А недоопрацювання якоїсь деталі зіграє на користь суперника. Можна зробити фатальну помилку. Банально — пропустити один удар і все закінчиться.
Тому потрібно відповідально підходити до кожного завдання та виконувати все на 100%. Якщо хтось захоче сфілонити, дати слабину, то у майбутньому це може коштувати занадто дорого. Тільки комплексний підхід тренувань.
Олег Приймачов постійно на змаганнях. Він у роз’їздах і коли готується до них та займається з тренером Олегом Панкратьєвим. Для спарингів доводиться їздити в інші міста — у Полтаві знайти партнера важко. Тренується Олег і з представниками класичного боксу. Груша-грушею, але потрібно відпрацьовувати навички і з «конкурентами».
Проте, у спортсмена є дружина і майже трирічний син Назар. Тому, у першу чергу, Олег приділяє увагу сім’ї.
— Дружина все розуміє і ставиться до моїх роз’їздів спокійно. Буває, починаємо забавлятися з сином, йому весело, а мені час йти на тренування, то він одразу кричить: «ні-ні-ні», «не відпускаю тата нікуди». Але Назар знає, що я займаюся боксом. Він навіть намагається повторювати деякі рухи. Дружина інколи приїздить з сином до мене в зал на тренування. Йому дуже подобається.
Звичайно, я скучаю за сім’єю, коли постійно на виїздах. Але розумію — це не найбільші «жертви», на які йдуть спортсмени, щоб заробити кошти для своєї родини і досягти успіху. У всіх є періоди, коли потрібно розлучатися на якийсь момент зі своїми рідними.
Без сумніву, син чемпіона займатиметься спортом. За словами Олега, якщо він не обере професійну кар’єру, то все рівно тренуватиметься. Просто для здоров’я.
— Звичайно, якщо Назар захоче займатися професійним спортом, я підтримаю його. Але спочатку поясню, що потрібно важко працювати, багато чим жертвувати. Мені й зараз десь у глибині душі хочеться, щоб у майбутньому він прийшов до цієї сфери. І не обов’язково на тому рівні, як я. Трохи підросте і його життя точно буде пов’язане зі спортом. Банально для здоров’я і гарного фізичного стану.
Олег Приймачов у професійному тайському боксі з 21 року. Як для початку кар’єри це запізно, але хто сказав, що неможливо досягти успіху?
— Так, я досягнув у спорті всього, що можна було: виграв всесвітні ігри — це як «олімпіада» для неолімпійських видів спорту. Ці змагання проводяться раз на чотири роки. Кілька разів став чемпіоном України та світу. Та я все рівно ставлю собі цілі. Бо якщо цього не робити, починаєш відкочуватися назад, деградувати. Тому не тільки в спорті потрібно ставити цілі і досягати їх, кожна люди має це робити: удосконалюватися, розвиватися.
Олег займається у клубі «Легіон». Але там як такого залу для тренувань немає, і виникли проблеми з орендою. Зараз це питання вирішується.
Професійного спорту без травм не буває. Після одних із змагань Олег дуже сильно пошкодив лікоть. Тоді для спортсмена шукали професійного лікаря, якого попередили, що ця травма — загроза для майбутньої кар’єри чемпіона.
— Я вже зробив дві операції на лівій руці. Першу київський лікар провів неякісно, тому проблему не усунули. Тож довелося зробити ще одну. Кошти витратили двічі. Я ще з дитинства не люблю лікарів. З першого разу нічого не виходило.
Та й зараз не все ідеально, якби того хотілося. Є проблема із суглобом. Але такий він і є — професійний спорт. Тут потрібно віддаватися на всі 100%.
Не знаю, на скільки ще вистачить запасу та міцності. Але як говорить один мій знайомий: «краще стертися, ніж заіржавіти». Краще розвиватися, отримувати травми, але досягати успіху. Аніж просто сидіти на одному місці і так на ньому і залишитися.
Лада МИХАЙЛИК
