— Як ви вирішили стати лікаркою?
— Ця думка з’явилась у сьомому класі, — розповідає Христина Винницька. — Частково на цей вибір вплинула старша сестра (не рідна, бо рідних сестер чи братів у мене, на жаль, немає), яка обрала фах стоматолога. Відтоді я почала уважно придивлятися до професії лікаря. Після школи, котру закінчила із золотою медаллю, вступила на факультет «лікувальна справа» і була впевнена, що хочу стати акушеркою-гінекологом. Але доля внесла свої корективи.
Оскільки навчалася на бюджеті, самостійно обрати вузьку спеціальність не могла — тоді в країні була гостра потреба в сімейних лікарях і терапевтах. Після університету вступила до інтернатури зі спеціальності «внутрішні хвороби». Під час навчання звертала особливу увагу на пацієнтів із захворюваннями серця — буквально бігала з кардіографом від одного ліжка до іншого. Я вступила до магістратури на кафедрі сімейної медицини, з відзнакою захистила магістерську роботу на кардіологічну тематику — тоді я чітко зрозуміла: хочу бути кардіологом.
Згодом пройшла спеціалізацію, захистила кандидатську і почала працювати з пацієнтами із серцевими захворюваннями. Професійно стажувалась за кордоном у провідних клініках, зокрема в Сілезії (Польща). Працювала в інфарктному відділенні лікарні Святого Пантелеймона у Львові, а також веду приватний консультативний прийом у медичних установах.
— Лікарська професія — дуже серйозна та відповідальна. Як у вашому житті з’явилась музика?
— Музика з’явилась ще в дитинстві. Наша сусідка була вчителькою музики, і батьки домовились, щоб я навчалася у неї грі на фортепіано. Потім, у школі, я паралельно навчалась у музичній — сольфеджіо, фортепіано. Є смішна історія: ми жили на сьомому поверсі, і тато категорично відмовився купити мені піаніно. Казав: «Купимо будь-що, але не те, що важко тягти вгору». У результаті він розграфив на дошці клавіші — і я грала «в німому режимі».
Читайте також: Світ зламався, збожеволів: ведучий «Холостяка» потужно звернувся до мережі (фото)
Музичну школу я так і не закінчила, але любов до співу залишилась. На сцену як співачка я вийшла зовсім недавно — менш як рік тому. Це був благодійний шкільний фестиваль, амбасадорами якого були фотограф Володимир Шурубура та його дружина Марія. Вони запросили мене виступити, бо кошти йшли на потреби ЗСУ. Я погодилась. Як тільки заспівала, люди почали зупинятись, слухати, аплодувати, а після виступу — просили автограф. Я була просто щаслива. Це було нове, але надзвичайно тепле відчуття.
— Ви згадували, що фінансово все було складно. Як вдалося втілити цей проєкт?
— У березні я відновила роботу як кардіолог у приватній клініці. І саме тоді мені подзвонила пані Леся Осадчук — пацієнтка, яка втратила сина та чоловіка. Ми просто плакали разом. Вона захотіла долучитись до фінансування. Те саме — мій інший пацієнт Степан Хаврак, який сказав, що вважає мене майже сімейним лікарем. Ці люди — частина мого шляху і цієї пісні. Уже почала роботу над новою піснею «Вітер», знову на вірш мого батька, написаний зовсім нещодавно — кілька тижнів тому. Цей текст присвячений мені, і я вірю, що саме ця пісня стане новим етапом у моїй творчості.
— Що для вас найважливіше в піснях, які ви створюєте?
— Це завжди правда. Ні «Лелеки», ні «Синя стрічка» не могли б народитися, якби не біль і зміни, які я пережила. Але я вірю: саме в цьому — сила української жінки. Пережити. Вистояти. І заспівати.
