В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Юрій Феліпенко розказав про зйомки в Гостомелі, прояви ПТСР та розрив з коханою.
— За сценарієм, серіал «Окуповані» розповідає про тих, хто опинився на тимчасово окупованих російськими військами територіях. Чи пов’язана з цим ваша особиста історія?
— З окупацією я не стикнувся, з початку вторгнення був у Києві. Але моя тітка з перших днів повномасштабного вторгнення знаходиться в окупованому Бердянську. Зараз з нею немає зв’язку, але від інших людей знаю, що вона жива. Люди, які не змогли виїхати із захоплених територій, живуть там, наче в клітці. Ніби у своєму будинку, але відчуття рідної домівки немає, над ними постійно стоять з автоматами й контролюють кожен крок. Мене щиро вражають ті, хто знаходять у собі сили чинити опір у тилу ворога, влаштовувати диверсії, партизанити. Навіть повісити листівку зі словами «Тут Україна» — це великий вчинок.
— Як змінилася робота на знімальному майданчику, враховуючи воєнний стан?
— Насамперед ще більше цінуєш роботу, по-іншому ставишся до матеріалу. Тривоги, ракетні обстріли — все це впливає не тільки на організацію процесу, але й моральний стан. У мене було дивне відчуття під час нічних змін. За майже два роки повномасштабної війни я настільки адаптувався до комендантської години, що на майданчику ніяк не міг звикнути до того, що працюю вночі.
— Ще одне ускладнення для кіновиробництва — закритий доступ до багатьох локацій. Де знімався серіал?
— Багато сцен знімали у будинку недалеко від Гостомельського аеропорту, який насправді був окупований. У перші дні там ховалися місцеві, потім зайшли окупанти. Спочатку, зізнаюсь, було трохи ніяково, бо ще рік тому цим подвір’ям, кімнатами ходили орки. Але власниця будинку випромінювала стільки світла, мовляв, «ну нічого, все переживемо, вистоїмо!», що її посилання задавало настрій усій знімальній групі. Реально важко було знімати у дворі зруйнованого від обстрілу будинку.
— Автори картини «Окуповані» казали, що ідея драми виникла після розповіді про пережите в окупації ведучого, актора, а нині воїна ЗСУ Геннадія Попенка.
— Геннадій зіграв одну з ключових ролей у серіалі — військовослужбовця ЗСУ, який деокуповує місто. У нас було не так багато часу на розмови під час зйомок. Але його присутність й впевненість на майданчику стала для мене знаком, що ми все робимо правильно, що такі проєкти потрібні.
— Що давалося найважче під час роботи?
— Говорити російською у сценах з окупантами. Все з середини виверталося. До повномасштабної війни я був російськомовним, хоча й вчився, й грав у театрі українською. На жаль, розуміння, що розмовляти українською архіважливо, прийшло до мене тільки після вторгнення. Тепер розумію моїх україномовних друзів, які казали, що коли чують кацапську, відчувають небезпеку.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Напередодні війни я розійшовся з дівчиною, ми з нею практично не спілкувалися, і раптом 23-го лютого вона написала: «Юро, якесь у мене дивне відчуття. Можеш приїхати до мене, обговоримо все, можливо, залишишся?» Після вистави я поїхав до неї, ми досить тепло поспілкувалися, заснули… а прокинулися вже з війною. О п’ятій ранку нас розбудив чоловік її рідної сестри. Він не міг додзвонитися до нас, тому приїхав і кидав камінці у вікно. Перше, що він сказав, коли зайшов: «Війна почалась, збирайтеся».
Дівчина виїхала на захід України, а я залишився у Києві. З котом і найнеобхіднішим переїхав до квартири друга. За кілька днів вступив до лав ТрО на Троєщині, але пробув там недовго. Пам’ятаю, що під час тривоги місцеві в укритті, яке ми охороняли, впізнали мене: «Ви ж актор! Що ви тут робите?!»
У нашій групі були бійці, з досвідом АТО, вони дуже добре до мене ставилися. Десь за тиждень хлопці сказали мені поїхати додому (це було на іншому березі міста), привести себе до ладу, мовляв, згодом вони мене заберуть. Але назад мене вже не взяли, мовляв, поки маю займатися своєю справою. Я хотів бути корисним, тому взявся допомагати сусідами, які потребували цього, донатив, волонтерив.
Читайте також: «Мама досі залишається там»: відомий актор про родину в окупації
— Яка ситуація тоді була в театрі?
— У перші тижні було не до роботи, не до мистецтва. Усі думали тільки про те, як вижити. До того ж за чотири місяці до вторгнення помер наш художній керівник Віталій Малахов, тому не було кому вирішити, що ж робити далі. У серпні за ініціативою одного з акторів до нас приїхала режисерка з Литви Андра Каваляускайте. За 18 днів ми зробили виставу «Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив». Вона не пов’язана з війною, але, звісно, там є вкраплення на тему сьогодення. Так ми потроху почали відновлювати репертуар.
— Ще до повномасштабної війни у виставі «Сірі Бджоли» ви грали українського воїна, який опиняється у «сірій зоні». Чи змінилося ставлення до тих часів?
— Це історія про події на сході України у 2014 році, і коли ми її ставили, то не розуміли багатьох речей. Звісно, ми консультувалися з людьми, які повернулися звідти — що там робиться, як ведуться бойові дії, яка зброя використовується, наприклад, що таке РГД-5 тощо. Але з 24-го лютого все це стало реальністю кожного з нас, у кожній родині є друзі, родичі, які тепер військові. Мені здається, я став грати правильніше — як би дивно це не звучало.
Читайте також: «Відчуваю провину, коли бачу військових»: популярного актора не взяли в ТрО
Глядачі також змінилися. Є один цікавий момент: коли ми виходимо на уклін, акторів, які грають росіян, приймають по-іншому. Глядачі їм аплодують, але видно, що в реакції переважає ставлення саме до героїв, а не до акторської гри. Одного разу, ще до повномасштабного вторгнення, актор, який грав російського військового, навіть отримав по обличчю від глядача, який був у не дуже тверезому стані. Але фільми, серіали про цю війну потрібно знімати, тож комусь все одно доведеться грати орків.
— Чи були думки, що росія розпочне повномасштабне вторгнення?
— Мене завжди дивувало російське «побєдобєсіє», дратував їхній слоган на День перемоги «можем повторіть». Я прихильник, як кажуть у нас: «ніколи знову». І хоча думки про вторгнення були, я не хотів у це вірити. Не вірив, що росіяни настільки тупі. Але вони довели, що дно — це десь на території рф.
— На вашу думку, ми колись зможемо пробачити росіянам?
— Не бачу сенсу пробачити вбивцю. Сподіваюся, що мої діти взагалі не будуть знати, що таке росія.
— Ви родом із Запоріжжя. Чи залишилися там рідні?
— Мої батьки давно померли, ще до 2014 року. Вони не знали, що таке війна. Мене виховувала бабуся, але її не стало у 2019 році. Через те, що я фактично не мав змоги радитися з батьками, вже давно навчився приймати рішення самостійно. Зараз моя підтримка — друзі, колеги з театру, однодумці. Також моя дівчина. Війна зблизила нас, і ми знову зійшлися. Ця частина мого життя у чомусь перетинається з історією головних героїв в «Окупованих». Вони також переосмислюють свої почуття, зіштовхнувшись із війною.
Раніше популярна телеведуча Валентина Хамайко в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» розповіла, чому її чоловік повертається з фронту, що чекають її діти на Різдво і чого їй зараз більш за все не вистачає.
Фото надані Юрієм Феліпенком
