Рівно 20 років тому побачила світ перша книга про пригоди маленького чарівника англійської письменниці Джоан Роулінґ
Молодь знає Віктора Морозова насамперед як перекладача романів про Гаррі Поттера англійської письменниці Джоан Роулінґ. Середньому і старшому поколінню він більш відомий як учасник ансамблів «Арніка», «Ватра», художній керівник театру-студії «Не журись!», під час концертів якого часто звучала сатира на радянську владу. З концертами Морозов об’їздив півсвіту. На початку 2000-х виїхав до Америки, та в душі залишається галичанином, адже творчу кар’єру починав у Львові.
Про труднощі перекладу «Гаррі Поттера», широку бразильську натуру всесвітньо відомого письменника Пауло Коельо, відомих львів’ян, які відстояли «Вертеп» театру-студії «Не журись!», гастролі до Америки в обхід закону співак, музикант, композитор, перекладач розповів «ФАКТАМ».
— Пане Вікторе, молодь зачитується «Гаррі Поттером». Переклад якої книги із семи дався вам найважче?
— У цілому перекладалося напрочуд легко, невимушено. Працювати доводилося днями й ночами, особливо над останніми чотирма товстезними томами. Адже з видавцем Іваном Малковичем поставили собі мету — видати українські переклади раніше від російських. Відтак щодня (без вихідних) упродовж півтора-двох місяців (стільки тривала робота над перекладом четвертого—сьомого томів бестселера) я вставав о шостій ранку, лягав о третій ночі.
Труднощі виникали під час перекладу вельми заплутаних і втаємничених загадок, ще й віршованих. Або, наприклад, в першому томі з’являється Mirror of Erised («Дзеркало Бажання»), де слово «бажання» в оригіналі написане назадгузь. Дивлюсь, українською звучить якось по-жаб'ячому: «яннажаб». Оскільки в романі у магічному дзеркалі людина бачить «сокровенні бажання власного серця», вирішив дати милозвучнішу назву «Дзеркало Яцрес» («Дзеркало Серця»).
— У соціальних мережах ви подружилися з перекладачами «Гаррі Поттера» з різних країн світу. З якими проблемами перекладу зіткнулися вони?
— Найбільшою проблемою була назва останньої, сьомої книги Поттеріани — Harry Potter and the Deathly Hallows. Як перекласти те злощасне Hallows, яке має дуже багато різних значень англійською?! Назва книги була оприлюднена без жодних пояснень за місяць-два до виходу у світ англійського оригіналу. Видавці всього світу вимагали від своїх перекладачів назву книги з метою реклами. Авторка бестселеру мовчала, як риба, не озивалася на жодне наше благання. Дійшло до того, що дехто припускався курйозних проколів. Скажімо, росіяни переклали «Гарри Поттер и роковые мощи». Згодом з’ясувалося, що це не відповідало змісту твору, і росіяни змушені були змінити назву.
Мені вдалося інтуїтивно відчути найближчу до задуму авторки назву: «Смертельні реліквії». Буквально за кілька днів до виходу у світ оригіналу Джоан Роулінґ нарешті зволила дати підказку перекладачам. Запропонувала альтернативний варіант назви: Harry Potter and the Relics of Death («Гаррі Поттер і смертельні реліквії»).
— З Джоан Роулінґ знайомі?
— На жаль, ні мені, ні іншим перекладачам, попри всі наші намагання й потуги, не вдалося переконати письменницю зустрітися з нами або бодай поспілкуватися в соціальних мережах і відповісти на питання щодо труднощів перекладу. Якби сталося чудо і пощастило б зустрітися з нею, запитав би: «Шановна пані Ро, ну чому ви не така тусовщиця як Пауло Коельо? Чому все сидите і пишите? Відволічіться бодай на хвильку, давайте сходимо на каву з коньячком, посидимо, полялякаємо. Ми ж бо робимо рекламу вам по цілому світі, озвучуємо ваші фантазії різними мовами, робимо з дітлахів поттероманів і поттероманок. Ну згляньтесь на нас хоч раз, не будьте такі гонорові…»
— Пауло Коельо простіший у спілкуванні?
— Зовсім інший. У 2002-му в Україні вийшли перші книжки Коельо в моєму перекладі. Дізнався, що він прилітає на книжковий ярмарок у Москву, і поїхав туди разом з дружиною. Мав надію бодай отримати авторський автограф на перекладеній мною книжці. З Коельо «випадково» поселилися в одному готелі. У вестибюлі розгубився і не наважився до нього підійти. А на вечірці, присвяченій виходу у світ його нового роману, представився Моніці Антунеш (літературному агенту Коельо) як перекладач його творів, бо Коельо тісно оточила місцева літературна та навкололітературна богема. Моніка відразу до нього підійшла. Раптом Пауло залишає усіх своїх шанувальників, підходить до мене і вигукує «О, Віктор!» — і обіймає, наче старого приятеля, на очах в ошелешеної московської тусовки. У такому жесті, мабуть, проявилася його широка й товариська бразильська натура.
Наступного дня ми вже обідали разом в готелі. Пауло казав, що мріє побувати в Україні. Мрія здійснилася через два роки. Його як почесного гостя запросили на львівський Форум видавців.
— Це тоді Коельо на забаві у Брюховичах «Танець з хустинкою» витанцьовував?
— Ввечері Коельо запросили на урочисте відкриття форуму у Львівську оперу. Він сидів у залі поруч з Іваном Малковичем. Відчувалося, Пауло не надто великий шанувальник офіціозних заходів, бо невдовзі, занудившись, спитав у Малковича, чи можна знайти якусь цікавішу забаву. Малкович набрав мій номер (в цей час я грав на концерті). Порадив їм махнути у Брюховичі в «Колибу», пообіцявши потім долучитися. І вони непомітно чкурнули з опери. Коли організатор форуму проголосив: «Запрошуємо на сцену дорогого гостя Пауло Коельо», ніхто не вийшов, бо «батяр» (львівський гульвіса. — Ред.) Коельо в цей час виціловував чергову молодичку, котра поклала йому під ноги хустинку…
— Всесвітньо відомого письменника галичани впізнали?
— Звичайно, і це неабияк його втішило. Коли приїхали в «Колибу», там святкували чийсь день народження і запросили Коельо до «Танцю з хустинкою». Він був захоплений, особливо, коли йому припадало цілуватися з молодими дівчатами. Потім Пауло підійшов до мікрофона і заспівав приємним баритоном бразильську босанову, а я під гітару почав йому акомпанувати. Усі визнали, що в нас гарний дует і варто відправитися на гастролі. Коельо був зачарований вечором. Потім зізнався, що в такому безпосередньому спілкуванні з простими людьми він найкраще пізнав і полюбив справжню Україну.
— Правда, що ви навчили його сороміцьких галицьких слів?
— Для остаточного «кайфу» Пауло забаглося вивчити кілька солоних автентичних словечок. Я подумав, що португальською «крива» читається «curva», ну, а «мама» на всіх мовах світу буде «мама». Тож Коельо скрізь зі смаком повторював «О, курва мама, курва мама», припускаючи, мабуть, що йдеться про якусь криву маму, а не про те, що ви могли подумати…
— Ви маєте паспорт № 1 «галицького батяра». Чи можна Пауло Коельо теж назвати «батяром» португальського походження?
— Без сумніву, він справжній «батяр».
— У 1988-му ви стали художнім керівником театру-студії «Не журись!». Зі сцени звучала сатира на радянську владу. Чиновники-комуністи на килим не викликали?
— Ще б пак. Постійно. «Віддувався» за всіх директор театру «Не журись!», автор і виконавець гуморесок Остап Федоришин. Добре знав слабкі місця партійних бюрократів і вмів знайти до кожного «індивідуальний» підхід. Треба було тільки не помилитися, який напій чиновнику більше смакував. В ті часи всі програми, пісні, афіші затверджувалися у цензора. А цензором, як нині пам’ятаю, у нас був старий офіцер-розвідник Іван Григорович Любащенко, котрий мав слабкість до оковитої. Тому серйозну розмову з ним Остап починав після кількох гранчаків горілочки.
Великі проблеми виникли з програмою «Повіяв вітер степовий» (під час прем’єри у 1998-му на сцені львівської філармонії ми вперше заспівали «Ще не вмерла Україна»). До того ж програма складалася із заборонених стрілецьких пісень. Влодко Кауфман на концертній афіші ще й завуальований тризуб зобразив. Коли Федоришин підсунув ту афішу тепленькому вже Любащенку, той зиркнув досвідченим оком розвідника і сказав: «Что, Остап, думаешь не вижу, что вы тут нарисовали? А, пошли они все!..» І поставив свій підпис під цензорським дозволом. Пізніше зізнався, що в нього — кримськотатарське коріння. Любащенко міг негативно висловитися про владу. Це доводило, що система згнила зсередини, і її служаки це розуміли.
— Кажуть, деякі партійні працівники захищали театр від переслідувань.
— Тихо, не афішуючи своєї підтримки, допомагали. Бо невідомо, чи вдалося б театрові при совєтах так довго проіснувати з відвертими політичними жартами. Принагідно хочеться згадати добрим словом і подякувати колишнім працівникам Львівського обкому партії Володимиру Григоренку і Ярославу Кізюку. Часто рятували нас від агресивних чинуш (таких було чимало), які намагалися прикрити нашу лавочку.
Важко уявити, що колись заспівати зі сцени «Ой радуйся, земле, син Божий народився» вважалося страшною крамолою. Треба було співати «Рік новий народився». Так от, артисти театру-студії «Не журись!» готували Різдв’яну програму «Вертеп», в якій уперше зі сцени мали прозвучати автентичні й незіпсуті втручанням цензорів колядки і щедрівки. Програму мала прийняти солідна художня рада. Один із членів цієї ради, секретар Залізничного райкому партії Львова Олександр Покровський, розпинався найбільше. Мало не з піною на вустах вигукував, що цю програму треба заборонити, бо це релігійна пропаганда і мракобісся. Якби не головний режисер Львівського драматичного театру імені Заньковецької Федір Стригун, директор музею атеїзму (тепер музей історії релігії) Володимир Гаюк і провідний актор тодішнього театру Радянської Армії (нині театр імені Лесі Українки) Віктор Щербаков, «Вертеп» театру «Не журись!» не відбувся б. Саме Стригун, Гаюк і Щербаков захистили і підтримали нас, і вистава пройшла з шаленим успіхом.
— З концертами ви виступали в Австралії, Англії, Аргентині, США… Але за часів СРСР важко було отримати документи в капіталістичну країну.
— З гастролями до Америки у 1989 році вийшла ціла детективна історія. Запрошення на поїздку артисти театру «Не журись!» отримали від канадської фірми «Кобза», яку заснував успішний підприємець-меценат з Торонто Микола Мороз. У ті часи всі закордонні гастролі українських митців відбувалися від імені і під крилом товариства «Україна», що займалося організаційними питаннями і прикріпляло до кожного гастрольного колективу так званого журналіста — кадебіста. Нас же Микола Мороз запросив напряму, в обхід цього товариства. Коли його голова пан Лазебник почув про таку зухвалість, вухам своїм не повірив. Особисто завітав до Львова, щоб пересвідчитись у правдивості інформації.
У Львові пан Лазебник зателефонував директору «Не журись!» Остапу Федоришину. Остапа і мене як художнього керівника запросив до себе в готель. Пан Лазебник почав розмову здалеку: розпитував про погоду, творчі плани. Тоді, наче ненароком, зронив: «Чув, збираєтесь кудись поїхати». «Та збираємося», — недбало відповів Остап. «Куди саме?» — «Та в Америку і Канаду» — «І від кого ж плануєте їхати?» — «Та самі від себе». Від такого нечуваного нахабства пан Лазебник спочатку втратив дар мови, але невдовзі опанував себе і розплився в іронічній посмішці. «Ну-ну, — мовив глузливо. — Щасливої дороги». Подумав, мабуть, що має справу з якимись божевільними або вкрай наївними хлопцями.
Посольства Канади в Києві тоді ще не було, лише в Москві. Там працював Роман Ващук (тепер пан Роман, до речі, посол Канади в Україні). Так от, він таємно допоміг нам відкрити візи до Канади. Ми не їздили до Москви, щоб зайвий раз не світитися. Наші паспорти завіз і забрав адміністратор «Не журись!» Тарас Кулай. Микола Мороз (підприємець-меценат з Торонто) зарезервував нам квитки на літак до Монреалю з Варшави, а не з Москви.
— По яких паспортах добиралися до Варшави?
— На допомогу прийшла доволі ідіотська й абсурдна практика тих часів. Ми частенько їздили з концертами, зокрема, до Польщі. В ті часи щоразу при оформленні документів на виїзд за кордон видавали нові закордонні паспорти. У кожного з нас зібралося по декілька екземплярів. Цим ми і скористалися. На українсько-польському кордоні показали паспорти з польськими візами і пояснили, що їдемо з концертами до Варшави. А коли у Варшаві сідали на літак до Монреалю, польському прикордоннику пред’явили паспорти з канадською візою, в яких не було ані польської візи, ані жодних відміток про в’їзд до Польщі.
Як нині пам’ятаю, молодий прикордонник, не надто уважно перевіряючи паспорти, пропустив на літак одного, другого, третього «нежуриста»… Раптом щось запідозрив, придивився уважніше і вигукнув: «Псякрев, як ви сюди потрапили?» Від тих слів наше серце тьохнуло, а в очах блиснув переляк. Але порятувала наша вірна шанувальниця, котра проводжала нас на летовищі, українка з Польщі Галина Цеховська. Вона почала звабливо усміхатися молоденькому прикордоннику. Щось примовляла йому так ніжно і солодко, що він врешті-решт махнув рукою і пропустив нас усіх. Ось так і зуміли ми подолати залізну завісу. Причому без супроводу жодного кадебіста. В ті часи це було безпрецедентною подією.
— З дружиною Мотрею, американкою українського походження, донечками-двійнятами проживаєте у США?
— Мотрина діяльність пов’язана з міжнародним бізнесом. Працює старшим менеджером у міжнародній фінансовій корпорації. Донькам Зірці і Квітці по 11 років. Вони різні і за характерами, і зовні — одна кучерява, друга з прямим волоссям. Захоплюються спортом, музикою. На нашу з Мотрею втіху отримують у школі так звані директорські нагороди. Справжні поттероманки. Прочитали бестселер англійською. Люблять слухати, коли читаю їм «Гаррі Поттера» українською. Слухають так уважно, що траплялися оказії. Дівчатка вказали на помилки і невідповідності перекладу, непомічені раніше ані мною, ані численними редакторами, ані коректорами. Як результат — в переклад доводилося вносити зміни, щоб наступні наклади виходили у світ без помилок.
— До діаспори навідуєтесь?
— Постійно перебуваю в їхньому колі, виступаю в діаспорі США та Канади (там велика родина дружини). На мою думку, українська діаспора збільшується. Відколи я в Америці, прибуло немало емігрантів.
— Є сім’ї, в яких не вчать дітей української?
— Перебування дітей в англомовному оточенні не допомагає їхній українізації. З ровесниками переважно спілкуються англійською. Це додає батькам клопоту. Кожна родина вирішує проблему по-своєму. Моя дружина, наприклад, попри те, що народилася в Торонто, до п’яти років не вміла розмовляти англійською. Батьки свідомо оберігали її від завчасної асиміляції, і це дало чудові плоди. Мотря прекрасно володіє англійською та українською. Скористалися з дружиною цим досвідом. Наші діти до п’яти років не знали жодного англійського слова (сім'я тоді мешкала в Києві). Зараз вдома спілкуємося лише українською.
Маю ще двох старших доньок. Мар’яна Садовська — співачка, композитор. Інна Морозова — бібліограф Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника.
— Про що хотілося б розповісти без запитання?
— Кумедну історію, пов’язану із Софією Ротару. Було це років 30 тому. Я приїхав до Києва, аби на прохання співачки записати свою пісню «Спитай». Увечері не встиг на поїзд до Львова. Софія та її чоловік, нині покійний Толя Євдокименко, з яким я був добре знайомий, запропонували переночувати в їхньому номері-люкс у готелі «Україна». Замовили в номер вечерю. І тут Толя виймає із шафи величенький бутель самогонки. Виявилося, це була самогонка з рідного села Софії Маршинців, якій вона надавала перевагу перед будь-якими іншими напоями. Ставить на стіл чималенькі гранчаки і наливає по самісінькі вінця.
Я не знав, як себе поводити у присутності славетної співачки, тож делікатно відпив ковточок пекучої, як вогонь, але чистої, як сльоза, самогонки. Дивлюсь, а Софія вправним жестом підносить до уст гранчак і випиває… до дна. Зрозуміло, я не міг не повторити цього жесту. Під час гарної і милої розмови ми втрьох перехилили по гранчаку ще і ще. Відчуваю, мої ноги підкошуються. А дивлячись на Софію, можна було подумати, що вона пила не самогон, а воду. Яка життєва сила і яка енергетика!
