Події на заводі «Південмаш», де солдат Нацгвардії Артем Рябчук застрелив п'ятьох своїх товаришів по службі й стільки ж поранив, розкрили дуже серйозні проблеми в армії. Раніше в тій же частині, де служив «дніпровський стрілець», протягом року наклали на себе руки двоє солдатів-строковиків. Спеціальна комісія, яка працювала у військовій частині 3021, встановила, що там мали місце нестатутні відносини, які могли стати причиною як самогубств, так і розстрілу нацгвардійців Рябчуком.
З'ясувалося, що останніми роками військовими частинами України прокотилася ціла серія загадкових самогубств. В інтернеті існує закрита група, яка називається «Велика родина». Її учасниками є понад шість десятків батьків, чиї діти нібито наклали на себе руки. У деяких військових частинах відбувалося кілька таких самогубств на рік. «ФАКТАМ» вдалося поговорити з батьками солдатів, які загинули за незрозумілих обставин протягом двох років у військовій частині 3035, що дислокується у Рубіжному, а також із батьком прикордонника, який загинув у Чернівецькій області. Там же за рік наклали на себе руки ще три солдати та один зробив спробу суїциду.
Мама загиблого Богдана Оксана Таран, згадуючи про сина, не може стримати сліз.
— Розумієте, адже мій син Богдан сам хотів служити в армії, — каже жінка. — Їх було троє друзів дитинства — троє хлопчаків. Вони всі втрьох потрапили спочатку до однієї військової частини. Їм пропонували на вибір: чи Маріуполь, чи Слов'янськ. Ми вирішили, що в Маріуполі буде небезпечніше і відправили своїх дітей до Слов'янська. Це був 2018 рік.
В учебці хлопці були разом. А потім Богдан вирішив перейти до іншої військової частини 3035 — у Рубіжному. У сина спочатку у новому колективі складалося все добре. Він навіть отримав посаду старшого каптерника. А потім Богдана почали відправляти вартувати на так званий виїзний опорний пункт. Біля дороги ставився намет, і хлопці повинні були перевіряти автомобілі, що проїжджали. До дембеля синові залишалося зовсім небагато.
Того фатального дня — 18 серпня 2019 року — Богдан теж був на варті. І я, і мій чоловік телефонували сину саме того дня. Хіба ми могли знати, що востаннє чуємо його голос?
О 12 годині дня Богдан зателефонував батькові та розповів йому, що з частини втік якийсь солдат. Караулу передали, що дезертир, можливо, прямує у бік їхнього виїзного опорного пункту. Богдан тільки попросив батька нічого мені не розповідати, щоб я не переживала.
Сама я зателефонувала Бодічці о 13:45. Чомусь дуже добре запам'ятала точний час дзвінка. Я так шкодую, що не вдалось із сином поговорити довше! Богдан сказав: «Мамо, у нас тут перевірка за перевіркою. Мені ніколи. Давай пізніше поговоримо». А о дев'ятій вечора того ж дня мені зателефонували з частини та повідомили, що Богдан загинув.
У військовій частині нам сказали, що тіло сина привезуть вдень у закритій труні, щоб ми одразу його змогли поховати. Відмовлялися везти ввечері так, щоб Богдан побув удома вночі, як це належить. Мабуть, боялися, що ми побачимо більше, ніж треба. Але я маю брата — заслуженого волонтера України Олександра Бороданева. Він зателефонував комусь, і в частині таки вирішили привезти тіло сина на ніч.
— Вам розповіли про причину загибелі Богдана?
— Ви знаєте, доки тіло сина везли додому, пролунали три різні версії. Можливо, в частині не встигли домовитися, що саме розповідати батькам. Спершу нам сказали, що Богдан натрапив на розтяжку. Трохи згодом сказали, що в нього кинули гранату. А остання версія — найабсурдніша. Наче Богдан приніс у намет, де з ним були ще троє солдатів, якийсь вибуховий пристрій, і він вибухнув. При цьому ніхто, крім мого сина, з тих, хто був у наметі, не постраждав!
Ви знаєте, я бачила фото з місця трагедії. Там стілець, стіл, на столі якийсь футляр. Нічого не пошкоджено, а за кілька сантиметрів від цього нібито вибухом убило мого сина! І дивіться, коли тіло Богдана привезли, нам спочатку не рекомендували підходити до труни. А ми побачили, що син не має однієї руки. Як нам потім намагалися пояснити: вибух був такої сили, що нічого не залишилося від руки. А як же ще троє солдатів, які були у тому ж наметі з Богданом?
— Сам намет, у якому це сталося, ви бачили?
— Намет не був представлений суду як речовий доказ. Його просто… не знайшли. Спочатку сказали, що цей намет відправили до іншої частини, потім — до наступної. І так він зник.
— Як ви вважаєте, що сталося насправді?
- Я думаю, що Богдан побачив щось, що не мав бачити. Його вбили в іншому місці, а тіло принесли до намету. У мене був дуже правильний син. Він ніколи не обманював, був дуже справедливим. Можливо, десь із кимось пішов на конфлікт і його просто прибрали як непотрібного свідка.
До речі, мене довго не визнавали потерпілою у цій справі. Свідки — контрактник і двоє солдатів, які були на той момент у наметі з моїм сином, давали свідчення, написані як під копірку. Навіть усі коми були на тих самих місцях.
Кримінальне провадження хотіли закрити та визнати, що причиною смерті Богдана було необережне поводження зі зброєю. Але ми виграли апеляцію. Наразі справу відправлено на дослідування. Хочеться ще дуже подякувати раднику президента України у справах АТО Олені Вербицькій, яка нам дуже сильно весь цей час допомагала, щоб ми домоглися правди про загибель нашого сина.
Не менш незрозумілим виглядає самогубство Вані Титаренко, який служив у тій самій військовій частині, що й Богдан Таран. Мама Івана у телефонній розмові зі мною також говорила, що син хотів служити в армії. Але після того, як він потрапив з учебки у військову частину 3035, його настрій змінився.
— Іван в учебці займався спортом, — згадує Марина Титаренко, мама Івана. — Завжди, коли ми з ним спілкувалися, а ми живемо всього за кілька хвилин їзди від цієї частини, він говорив про армію лише хороше. Але як тільки потрапив у військову частину, все змінилося.
— Ваня не розповідав, чи була у частині дідівщина?
— Багато не розповідав. Мовляв, коли говориш телефоном, можуть підслуховувати. Ваня казав: «Повернуся додому і все розповім. Вони гадають, що я нічого не розумію. Але я бачу, що тут відбувається».
Було всяке. Одного разу Іван сказав, що, як тільки вони прийшли з учебки в цю частину, там вдарили молодого солдата. Я сказала Іванові: «Треба про це доповісти командиру». А син відповідав: «Мамо, тут це нікому не треба. Вони все одно не реагують». У них запровадили нібито анонімне опитування. Солдати могли писати про проблеми в частині на листах зошита і скидати їх у спеціальну скриньку. А потім, якщо хтось із солдатів скаржився, його вираховували за почерком і починали пресувати.
Над молодими хлопцями знущалися солдати старшого призову. Одного разу Вані вимазали ліжко якоюсь гидотою. Я хотіла приїхати, щоб розібратися, але син сказав, що він уже сам усе владнав.
«Діди» також займалися поборами, змушували молодих солдатів віддавати їм гроші. Наш Ваня поламав свою картку для виплат, а в частині сказав, напевно, що віддав кредитку мені.
— Побори були регулярними? Про які суми йдеться?
— Суми могли бути різними. Наскільки я знаю, один раз йшлося і про дві тисячі гривень. До речі, Ваня їхав до армії з айфоном. А одного разу, коли я приїхала до нього в частину, побачила, що він має дешевий смартфон з розбитим екраном…
Якось Ваня мені телефонує і каже, що в нього неприємність. Зникла аптечка. І він тепер має заплатити за неї 500 гривень. Ці гроші я надсилала на невідомий розрахунковий рахунок. Я й до сьогодні так і не змогла дізнатися, кому саме пересилала ці гроші.
— Коли ви востаннє бачилися з сином?
— Того дня, коли він загинув. Ваня був у дуже гарному настрої. Ми спілкувалися, обговорювали різні теми. Я теж поїхала після розмови з сином додому у гарному настрої. А за дві години після цієї розмови до нашого будинку приїхав Ванін командир. Він попросився зайти. Потім сказав, що Іван щойно застрелився.
Командир сказав, що нібито після розмови зі мною Ваня нервувався, кинув телефон на підлогу так, що в нього розбився екран. Але я знаю, що екран цього телефону вже був розбитий раніше.
Ваня щось знав. Він про щось хотів розповісти у прокуратурі. Там через дорогу від частини була прокуратура. Ваня казав мені, що одного разу хотів уранці туди втекти та щось їм розповісти. Але у нього не вийшло.
Після загибелі сина слідчий мені сказав: «Погоджуйтесь на необережне поводження зі зброєю». Інакше справу закриють як самогубство. Довго шукали причини, з яких би син міг накласти на себе руки. Ваня любив читати. Знайшли в нього книгу Достоєвського «Біси». Назва їм здалася дивною, і вони в частині кажуть: «То, може бути, Іван через цю книжку наклав на себе руки?» Але я знаю, що Ваня не міг накласти на себе руки.
У цій військовій частині робилися такі справи! Я розмовляла з батьком солдата, який тікав із казарми. Так от, він сказав мені: «За те, що коїться в цій частині, там усіх треба пересаджати. Але я боюся у всьому цьому копатися».
Мама загиблого Антона Рубана, який служив у тій же військовій частині 3035, впевнена, що її сина вбили, але все обставили так, наче це самогубство. Про випадок, коли молодий солдат нібито застрелився у приміщенні суду, писали майже всі українські ЗМІ.
— Все говорить про те, що у цій частині була суцільна дідівщина, — каже Галина Рубан. — Там солдатів налаштовували один проти одного, у молодих забирали гроші.
Мій син Антон був фізично дуже розвиненим і цілком міг би постояти за себе. До армії в усі секції ходив, де тільки можна. Але за час служби він втратив 30 кілограмів ваги.
Побачивши, що в частині «діди» знущаються з молодих солдатів, Антон хотів об'єднати свій призов, щоб вони могли разом протистояти солдатам старшого призову. Хотів, щоб усе було справедливо. А йому казали: «Ти хочеш справедливості, так ми тобі її покажемо». І відправляли мити туалет.
Гроші постійно вимагали. То на пральну машину, то на миючі засоби, то на рушники. У сина зарплата була понад тисячу гривень, бо вважається, що Рубіжне знаходиться на третій лінії оборони. Тож Антон почав гроші мені відсилати. Я йому говорю: «Тобі ж самому потрібні гроші». На що син відповів ухильно: «Я не хочу, щоб у мене тут були гроші».
Я вже згодом дізналася. У частині є магазин. Так молодий солдат не мав права сам туди ходити за покупками. Мав віддавати комусь карту, і ті приносили з магазину, що потрібно. Але з картою треба було й пін-код назвати. Дуже часто ті, хто забирав картки, знімали звідти гроші.
Якось Антона підставили. Солжати старшого призову принесли моєму синові та ще одному хлопцю енергетик. Вони спокусилися. А потім ті ж солдати здали сина та його товариша ротному. Ротний почав пресувати хлопців: або сплачуєте штраф, або здам вас у військову прокуратуру. Висилала синові гроші на штраф. Це було за десять днів до того, як мого сина знайшли мертвим. Вже потім, після загибелі Антона, я просила банк, який видавав синові карту, щоб вони розповіли, кому потім відправили ці три тисячі. Але мені відмовилися надавати таку інформацію.
Одного разу за якусь провину мого сина та ще одного солдата змусили вдягнути бронежилети й сказали відтискатися та присідати. Так з хлопців знущалися з ранку до вечора. Вони по п'ять разів непритомніли, але їх відливали водою і знову змушували відтискатися.
У день загибелі Антон попросив двірника суду, який він мав охороняти, купити йому сигарети та вівсяне печиво. Погодьтеся, навряд чи людина, яка збирається накласти на себе руки, буде купувати сигарети та солодощі. А ще син сказав двірникові: «Я не доживу до ранку». Що він мав на увазі насправді — ми вже, мабуть, не взнаємо.
О другій годині ночі на варті Антон заснув, і його застав старший конвою. Змусив з другої ночі до четвертої ранку читати статут. О шостій ранку Антон попросився в туалет. За кілька хвилин за ним вийшов старший конвою і сказав, що мій син застрелився.
Ви знаєте, що нам не давали дозволу на повторну експертизу тіла Антона. Коли ми самі вирішили повезти сина на батьківщину до Черкас, нам дзвонив військовий прокурор і казав, що він не дає дозволу на повторну експертизу. Тільки за допомогою адвоката нам вдалося досягти цього. Так ось судмедексперт сказав мені потім: «Я такого ще ніколи не бачив. Ваш син просто замордований!» Повторна експертиза показала, що в Антона були переламані ребра, розірвана печінка, на тілі — численні садна.
На прикордонній заставі в Чернівецькій області лише протягом року сталося чотири самогубства та одна спроба суїциду. «ФАКТАМ» вдалося поспілкуватися з батьком одного з загиблих солдатів — Сергія Чіпака — Валерієм. Чоловік також був прикордонником. Говорить, що йому вдалося вижити на афганському кордоні. А ось його син загинув на кордоні з Румунією.
— Сергій мені розповідав, що після служби в армії прикордонники на Буковині купують собі будинки та квартири, — каже Валерій Чіпак. — Через кордон йде контрабанда сигарет, і багато хто про це знає. Контрабанда — у величезних кількостях. Гроші на те, щоб прикордонник заплющив очі на вивіз сигарет до Румунії, давали не в конвертах і навіть не в дипломатах. Гроші передавали сумками.
Незадовго до загибелі Сергій сказав мені, що боїться, що його підставлять. І його дійсно підставили. У чому сенс підстави, сказати вам не можу, оскільки це — таємниця слідства.
Ще знаю, що Сергій був свідком чогось незаконного. За моєю інформацією, йшлося про двох солдатів-строковиків. Мій син попередив їх, що, якщо вони не припинять займатися протизаконною діяльністю, він їх здасть. А невдовзі Сергія знайшли мертвим на посту.
— У частині була дідівщина?
— Наскільки мені відомо, ні. Там ніколи було займатися дідівщиною. Було дуже велике навантаження. Спочатку вісім годин стоїш на варті, потім відправляють на госпроботи. І це майже без відпочинку.
Перед загибеллю Сергій купив у магазині три пачки сигарет. О третій годині ночі він заступив на варту. Цікаво, що, попри те, що ділянка кордону, де ніс службу син, вважається «дільницею з важкою оперативною обстановкою», на кожному посту стояло лише по одному солдату — за 400 метрів один від одного. Так ось, о третій годині ночі Сергій заступив на варту, а приблизно о 3:30, з інтервалом у п'ять-десять хвилин, пролунало два постріли.
Я сам прикордонник і добре знаю, як треба діяти за статутом, коли чуєш постріл: заставі командують стати до зброї. А тут один вартовий почув постріли, доповів начальству, а йому відповіли — це не наша частина. Нехай розбираються самі. Цікаво, що вартовий із частини сина ці постріли не чув, хоча, як я знаю, постріли мають бути чутні на відстані двох кілометрів. Особливо вночі!
Щобільше, за статутом караульний раз на пів години повинен виходити на зв'язок. Сергію на пост справді дзвонили кожні пів години. Він не відповів. Але чомусь ніхто не перевірив, чому караульний мовчить. Тіло сина знайшли лише о сьомій ранку. Коли я запитав у керівництва частини, чому після того, як Сергій не вийшов хоча б один раз на зв'язок, ніхто не пішов перевіряти піст, мені відповіли: «Ми думали, що там поганий зв'язок».
Мені ж здається, що тіло Сергія не хотіли знаходити, щоби замести сліди. Думаю, що сина вбили. На місці його загибелі було виявлено дві гільзи, але не знайдено куль. Як таке могло статися? При цьому я знаю, що куля пройшла через підборіддя.
Навряд чи Сергій міг думати про самогубство. Зі своєю дівчиною він розійшовся за рік до того, як пішов до армії. Ця інформація дуже засмутила слідчого. Адже — простіше закрити справу, коли є такий мотив для самогубства в армії, як сварка з дівчиною. Щодо служби на заставі… Служба була нелегкою. Але я вже майже домовився перевести сина в іншу частину, вже не на кордоні. Сергій знав про це і чекав на це переведення.
Там на заставі протягом року було ще три самогубства солдатів та одна спроба суїциду. Всі хлопці гинули за дивних обставин. Один ніби на автомат упав. У другого в грудях три чи чотири (не пам'ятаю точно) вогнепальні поранення. Така інформація була спочатку. А потім під час розслідування постріл виявився єдиним. Був ще хлопець, який застрелив себе двома пострілами в голову.
Майже по всіх випадках суїциду в армії все ще проводиться розслідування, хоча деякі незрозумілі самогубства сталися ще п'ять-шість років тому.
Источник fakty.ua
