Заступник міського голови, звільнення якої вимагають не менше 395 полтавців, розповіла подробиці щодо роботи табору «Супутник» та заперечила причетність до загибелі директора закладу
«Полтавщина» продовжує дізнаватися подробиці конфлікту, який виник у сфері освіти Полтави після трагічної загибелі директора дитячого табору «Супутник» Олексія Бочарова. Нагадаємо, 15 червня 41-річний чоловік на своєму автомобілі врізався у дерево і загинув. Дружина загиблого повідомила, що за кермом у нього стався серцевий напад. Звинуватила у цьому заступника міського голови з гуманітарних питань Людмилу Бойченко, яка нібито тиснула на директора.
Його син Кирило Бочаров зареєстрував на сайті міськради петицію про звільнення з посади Людмили Бойченко. Зараз її підписали 395 осіб, а депутати вже формують спеціальну комісію, яка має перевірити всі обставини і встановити, чи мав місце тиск на Олексія Бочарова.
Також звільнення вимагає і колектив табору. Він заявляє, що Олексію Бочарову не давали нормально працювати і ставили нереальні задачі. Дружина ж загиблого Вікторія Бочарова повідомила депутатам, що Людмила Бойченко упереджено ставилася до її чоловіка, знімала частину премій, відмовлялася допомагати і переписувала документи.
На відповідному засіданні була присутня і сама заступник міського голови. Їй також надавали слово. Але вчора вона зв’язалася із «Полтавщиною» і попросила дати окремий коментар, погодившись відповісти на будь-які питання.
— Чому Ви взагалі попросили про коментар? Звична для Полтави реакція сфери освіти — це замовчування ситуації. І часто це спрацьовувало.
— Я готова давати коментарі, тому що зачепили мою гідність. Я могла коментувати якісь свої дії в роботі, але мене звинуватили у тому, що я перевищила службові обов’язки і це призвело до смерті. Я розумію, що підстав для цього немає. Ні дружина, ні син загиблого ніяких доказів не надали. Тобто це виключно емоції.
Я не маю ніякого відношення до ситуації трагічної загибелі директора табору «Супутник». Це робота управління освіти. Все, що у межах моїх повноважень, я виконувала. Якби я знала ситуацію глибше і до мене б зверталися як до заступника, то цю ситуацію, я б вирішувала.
Я точно не підписувала розпоряджень, які б могли призвести до нещасного випадку. Роботою «Супутника» займалося виключно управління освіти. Цього немає в моїй посадовій інструкції. Через недопрацювання, я не була повідомлена про ситуацію у таборі на достатньому рівні. Мені доповідали лише в усному форматі — уривками.
Так, були недоліки і зауваження. Наприклад, якщо тричі воду здають, а там туберкульозна паличка, зрозуміло, що її треба промити, прочистити, прохлорувати. Ми ж не можемо дітей туди завезти. Але я нікого не принижувала. Секретар — свідок. Я ніколи на людей не підвищую голос. Можу говорити строго і бути категорична, але ніколи не кричу.
Щодо фрази нібито з моїх вуст про те, що «вищі сили допоможуть». Я могла це сказати у контексті того, що ми сподіваємося на Бога. Але не з вигуком «я не допоможу» — в жодному разі.
Недостатня підготовка до оздоровчого сезону, яке було у таборі — це виключно повноваження начальника управління і його першого заступника, який відповідає за господарську діяльність.
— Вікторія Бочарова заявила, що контракт із Олексієм Бочаровим, який працював на посаді директора «Супутника» з 6 березня, ви підписали тільки 16 квітня. Спочатку він мав термін 5 років, а потім Ви нібито переписали його з терміном в 1 рік, але під тим самим номером. Це правда?
— Я підписала контракт тоді, коли мені його надала кадрова служба. Наведу приклад. Ось документ про штатний розпис табору з 15 червня по 28 серпня. Я його мала підписати ще 1 червня. Надійшов він мені лише сьогодні, 25 червня. Сьогодні я його і підписала — із затримкою у 25 днів.
Так, контракт із Олексієм Бочаровим надали підписати на 5 років. Але людина не працювала у таборі жодного дня, окрім студентських років. Я запропонувала рік — у якості випробувального терміну. Де я перевищила службові обов’язки? Це не конкурсна посада, а за призначенням. Я могла взагалі зробити на 3 місяці, аби подивитися, як людина буде працювати. Або тимчасово виконуючим обов’язки директора його поставити. Без усіляких упередженостей: я людину не знала, і не знала, як вона працюватиме. Мені було головне, аби не було того, що наробила Світлана Кадучка. Але це вже окрема тема (про неї Людмила Бойченко пообіцяла розповісти окремо — ред.)
— Чому так багато людей зараз вимагають Вашого звільнення?
— Я переглянула підписантів петиції, серед яких я знаю небагатьох. Але з тих, що я знаю — це кадри «старої» освіти, невдоволеної тим, що я хочу щось змінити у системі. У них була зона комфорту — всім було все зрозуміло. А зараз я їм пропоную трішки змінити життя. Не тому, що це мені потрібно, а тому, що цього вимагає сьогодення.
Коли я побачила так багато підписів, зокрема від людей, яких я знала і з якими працювала, то зрозуміла, що піднялася хвиля такого «військового прориву». Хто переможе: стара корумпована освіта чи нові погляди на управління найбільшою галуззю у Полтаві?
— Чи збираєтеся ви оскаржувати рішення депутатів, якщо вони звільнять Вас з посади заступника міського голови?
— Я поки не вивчала це питання. Але, якщо ця комісія повноважна і у неї є підстави для того, щоби виносити такий вирок, зрозуміло, що я прийму рішення депутатів. Якщо я хоч трішки зрушу цю систему, я вже недаремно потрапила на це місце. Я не боюся піти, бо за мною стоїть велика армія моїх учнів, яких я навчила бути чесними, порядними, жити по совісті. І вони зараз не розуміють, що відбувається: чому на мене йде такий напад.
— Якщо депутати вирішать, що підстав для звільнення немає, як Ви продовжуватиме працювати? Знаючи, що багато підлеглих Вас не сприймають.
— Я не думаю, що це несприйняття мене. До мене, наприклад, підійшла працівниця управління і чесно сказала: «Людмило Анатоліївна, я підписала петицію проти Вас, але я готова з Вами працювати. Мені з Вами цікаво працювати».
— Навіщо тоді вона це зробила?
— Я просто вже не дивуюся людям. Серед підписантів є люди, які досі вітаються зі мною, але опускають очі. Але залишилася частина людей, яка все ж таки не підписалася. Я можу зачитати, які мені пишуть смс-ки, розповісти, із якими словами дзвонять. Я живу із вірою в Бога і з тим, що я людей не ображаю навмисно. Якщо так стається — я цього не хотіла зробити і я завжди вибачаюся. Я дуже співчуваю родині загиблого. Я теж мама і в мене є син.
Я просто сподіваюся, що є якісь людські межі усьому цьому.
Дарина СИНИЦЬКА, «Полтавщина»
