11 лютого в арт-пабі "Хмільний бик" відбулися літературні читання "Вільний мікрофон II: Чорний ящик".
Організаторами заходу стало незалежне мистецьке об’єднання "Magnum Opus". Учасниками читань могли стати всі бажаючі, єдиною умовою була попередня реєстрація. Такі заходи дають можливість полтавським авторам представити свою творчість і показати себе на сцені.
За задумом організаторів, ніхто з зареєстрованих учасників не знав ні порядку, в якому він вийде на сцену, ні часу відведеного на виступ. Глядачі діставали з чорного ящика ім’я автора, який стане наступним виступаючим, а сам літератор тягнув з іншого чорного ящика картку з кількістю часу, який він зможе витратити на читання (одну, дві, три або чотири хвилини). Якщо автор не встигав дочитувати вчасно, то його перебивали музикою, заглушуючи поезію.
За словами модератора "Вільного мікрофону" Романа Коржика, такий формат виправдав себе і є дуже вдалим для довготривалих заходів:
Зазвичай, коли літературник триває декілька годин - це втомлює публіку. Але постійна зміна поетів і інтрига стосовно часу, який вони проведуть на сцені, створювали динаміку, яка не давала глядачам нудьгувати.
До заходу долучилися 29 учасників. Серед них як поети-початківці, так і досвідчені автори. Кожен хотів провести на сцені якомога більше часу, але для 10 авторів виступ обмежився лише 1 хвилиною. Хоча четверо поетів витягли з чорного ящику картку з омріяною "четвіркою": Катерина Радул, Антон Степаненко (хлопець виступав під псевдонімом Архілох), Микола Янн та Олександра М’якінькова.
Загалом, полтавські літератори присвячували свої виступи звичним темам: коханню, самотності, пошукам себе. Але були й такі, що дивували публіку новими форматами: зі сцени звучали вірші-мантри і навіть реп.
Судячи з реакції глядачів, найбільш вдалим був виступ Семена Хуановича Дакоти. Поет витягнув собі картку з 2 хвилинами часу (хоча, за словами Дакоти, його начальник радив йому взяти з собою картку на 8 чи 16 хвилин і підкинути в ящик). Він прочитав про любов, "яку він не може собі дозволити", присвятивши на перший погляд ліричний, а насправді комедійний, вірш дорогій шліфмашині (болгарці), на яку у нього не вистачає грошей.
В кінці заходу Роман Коржик запропонував публіці запросити одного з виступаючих на біс. І глядачі знову показали свою прихильність до Семена Хуановича. Поет продекламував сатиричні твори про дівчат, які приїздять в Полтаву з сіл і, соромлячись свого походження, починають розмовляти російською, та людей, які постійно говорять про свою любов до осені.
