До теми гуцульських традицій українські митці звертались не раз.
У інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка та дослідниця історії української порцеляни, авторка книг Людмила Карпінська-Романюк розповіла про гуцульське весілля у роботах, що вражають колоритом.
— У 1960-ті роки художники дедалі частіше повертають погляд у бік Карпат — туди, де традиція звучить живим голосом, — розповідає Людмила Карпінська-Романюк. — Гуцульщина постає для них не лише географією, а внутрішнім простором пам’яті. Тут, серед гір, у ритмах трембіти, у барвах строїв і стародавніх обрядів вони відчувають пульс давньої України. Гуцули у творах відомих українських митців Валентини та Миколи Трегубових — красиві люди, сповнені внутрішньої гідності. У серії «Гуцульські обряди» Валентина і Микола Трегубови розгортають цілий драматургічний простір народного весілля, де кожен персонаж має свою роль.
Гуцульське весілля постає як узагальнений образ народного світу. Крихкий матеріал зберігає силу століть, перетворюючи народний обряд на поетичну легенду про родину, любов і безперервність життя.
— Цікаво! Дуже колоритна композиція «Батько та донька», де донька є нареченою…
— У цій композиції Миколи та Валентина Трегубових оживає тиха й водночас велична мить гуцульського весільного обряду — момент переходу, коли дитинство відходить, а доросле життя лише відкриває свій шлях. Фігура батька стримана, мов гірська скеля. Його постава сповнена внутрішньої сили й гідності, а обличчя — зосередженості. Він уже відпускає, але ще тримає. У цьому жесті, коли рука торкається головного убору доньки, прочитуються благословення, захист, мовчазна молитва. Донька-наречена сидить, наче на межі двох світів. Вона вже не дитина, але ще не дружина. Орнаментальний розпис одягу розгортається, мов весільна пісня: барвисті, хвилясті лінії нагадують про гуцульські вишивки, про гори, що зберігають пам’ять поколінь, про дороги, які можуть вести далеко від батьківського дому.
— Краса!
— Кольори стримані, теплі, земляні — ніби сама глина говорить про зв’язок людини з землею. Матеріал — кам’яна маса — додає композиції особливої ваги. Вона ніби створена не лише для споглядання, а для збереження часу. У цій роботі звучить тиха гуцульська музика: повільна, глибока, трохи сумна, але світла. Здається, що ще мить — і пролунає благословення, і заспіває весільна родина, а ця закам’яніла в часі сцена знову стане рухом та життям. Поряд із коростенським фарфором поступово здобувала визнання і коростенська художня кераміка — роботи в кам’яній масі, що розширили творчі можливості митців і дали змогу працювати у більш монументальній, пластично виразній манері. Кам’яна маса — це керамічний матеріал, який за властивостями знаходиться між фаянсом і фарфором.
— Чим особлива скульптурна композиція «Сестри» із циклу «Гуцульські обряди» Валентини та Миколи Трегубових?
— Це поетичний образ жіночої єдності, тихої підтримки й родинної близькості. У ній відчутний не стільки обрядовий жест, скільки внутрішній стан — мить зосередженого тепла, коли слова стають зайвими. Дві постаті стоять поруч, майже торкаючись чолами, утворюючи замкнений, довірливий простір. Їхні обійми стримані, але міцні, наче оберіг. Це не просто сестринська ніжність, а духовна опора: прощання з дитинством, підтримка перед переходом у новий життєвий вимір. Ця композиція сприймається як камерна молитва про щастя — проста, стримана і глибока, як сама народна культура, з якої вона народжена.
— Дуже колоритні музиканти Трегубових…
— У композиції «Музиканти» з циклу «Гуцульські обряди» Микола та Валентина Трегубови створюють не просто образи виконавців — вони передають саму душу свята, той невидимий подих, без якого не відбувається жоден обряд, жодне весілля, жодне прощання з дитинством і зустріч із новим життям. Матеріал надає образам особливої вагомості. Ці музиканти — не випадкові люди, а вічні учасники обряду. Вони були, є і будуть у кожному поколінні. У цій роботі митці створюють відчуття часу, що не зупиняється. Мелодія вже звучить, і здається, що ще мить — і навколо збереться громада, загомонять голоси, зазвучать трембіти. Це не просто скульптурна група — це застигла музика української традиції, що живе у глині, пам’яті й серці.
— Хто ще з українських митців відтворив колорит гуцульського весілля?
— Створена Марієттою Левханян композиція «Гуцульське весілля» розповідає про свято радості та любові, яке карпатський народ щедро дарує всім. Тут представлені «князь й княгиня» — так називають молодих на Гуцульщині, веселі троїсті музики, які протягом трьох днів супроводжують наповнену чарами подію веселими піснями, танцями, забавами та жартами. Мініатюрні фігурки в етнічному одязі відрізняються пластичною вишуканістю, композиційною довершеністю українського національного стилю. «Як весілля проведеш, так і життя проживеш!» — стверджують гуцули.
Раніше колекціонерка та дослідниця історії українського фарфору, авторка книг Людмила Карпінська-Романюк розповіла про будянські вінтажні тарілки, які, можливо, є й у вашій оселі.
Читайте також: «Тарелі Віталія Колісника неначе налаштовують на медитацію», — колекціонерка Людмила Карпінська-Романюк
До речі, запрошуємо читачів «ФАКТІВ», які є поціновувачами краси порцеляни, до першого в Україні Музею фарфорових фігур ShvetsMuseum. У колекції музею ви зможете побачити найкращі зразки світових фарфорових мануфактур. Нещодавно у музеї відкрито зал українського фарфору, де представлено чимало унікальних робіт вітчизняних майстрів-фарфористів. Неймовірна порцелянова подорож подарує вам чимало позитивних емоцій та запам’ятається на все життя!
Фото з альбому Карпінської-Романюк
Фото у заголовку: М. та В. Трегубови. «Батько та донька». Коростенський фарфоровий завод. 1969
