В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Надія розповіла, чому Мантас таємно поїхав до Маріуполя і якою була їхня остання розмова.
— Все, що відбулося, стало для мене кошмаром, — розповіла Надія. — Ми ж не знали, що Мантас зібрався їхати до Маріуполя! На той час ми працювали над нашим спільним третім проєктом. Була середина березня, і раптом ми дізнаємося, що Мантас з його коханою, актрисою Ганною Бєлобровою (до речі, він познайомився з нею на нашому попередньому фільмі «Парфенон»), їдуть до Маріуполя. Пам'ятаю, це було 18 березня, Мантас надіслав мені на телефон їхню спільну фотографію з Ганною та текст, що вони зараз дорогою до Маріуполя. Я була шокована, написала, щоб вони були дуже обережні. Мені нічого не залишалося, крім як молитися
— На той час Мантас працював над новим проєктом?
— Так, вони з Анею жили в Уганді, місто Кампала, і готували там фільм. Точніше, це мали бути два фільми — документальний та ігровий. Частину матеріалу вже було знято. Ні про який «Маріуполіс 2» тоді й не йшлося.
— Ви ж були в команді й першого «Маріуполіса».
— І, до речі, він також стався незалежно від нас, продюсерів. Ми готувалися до зйомок картини «Парфенон», і в рамках досліджень Мантас поїхав до Маріуполя. Коли повернувся із купою матеріалу, сказав, що хоче зробити фільм. Ми йому: «Мантас, зосередься на нашому проєкті!» Але утримати його було неможливо, він таки змусив подивитися те, що вже зняв, і ми одразу сказали: «Так, це треба робити». Відсунули «Парфенон» і взялися за «Маріуполіс». Це був 2015 рік, а закінчив він картину 2016 року.
— Що для Мантаса було найголовніше в роботі?
— Він антрополог. Йому важливо було показувати, як живуть люди у пропонованих умовах. Адже свою першу картину він зняв у Чечні. Для мене вона найсильніша, найнеймовірніша історія про війну. Ти не бачиш жодної військової, зброї, але ти її весь час відчуваєш. У мене й досі мурашки, коли згадую про цю картину. Знаєте, Мантас нічого не боявся. Небезпека була частиною його. Коли він знімав перший «Маріуполіс», йому довелося знайомитися з різними категоріями людей. В тому числі й з військових формувань. Але Мантаса цікавила передусім поведінка людини у складних умовах.
— Упродовж шести років після «Маріуполіса» він казав, що хотів продовжувати цю тему?
— Ні, зовсім. Свої наступні роботи він знімав у Африці. Ми ніколи не обговорювали продовження «Маріуполіса». Звісно, Україна була присутня у його житті. Ганна, його кохання, — актриса з України, багато хто з команди були українцями.
— Гадаєте, Ганна не могла зупинити його тоді в березні?
— Знаєте, це була пара «зірви голів». Їх було не зупинити. Востаннє я бачила Мантаса у листопаді 2021 року в Парижі. Він був такий зарослий, з великою бородою. І тут раптом на фотографії, яку вони мені надіслали з Маріуполя, Мантас був зовсім інший, поголений. Вони з Ганною зробили селфі на фоні плаката Одрі Хепберн. Але я знала, говорити йому: «Що ти робиш, не їзди», — було марно. А за кілька днів мені зателефонувала знайома продюсер з України, сказала, що Мантаса вбили і Аня шукає способи вивезти труп назад у Вільнюс.
— Що ви тоді відчули?
— Повну безпорадність. І сильне бажання натиснути кнопку телефону, щоб відмотати час назад.
— Аня розповідала, що сталося?
— Звісно. На той час Мантас вже шукав спосіб виїхати з міста. Насправді ж він думав, що в Маріуполі знайде той грецький театр, який знімав для «Маріуполіса», спілкуватиметься з колишніми героями. Але всі вони вже покинули місто, і Мантас з Анею жили разом із людьми в євангелістській церкві. Пересуватися містом було неможливо, тому Мантас просто почав знімати, як живуть ці люди.
Після десяти днів перебування у Маріуполі він зрозумів, що треба терміново їхати. Залишив Ані всі матеріали та разом із ще одним чоловіком вирушив шукати машину, щоб залишити місто. Але їх упіймали військові. Його товариша відпустили, а Мантаса залишили, одразу зрозумівши, що він ніякий не українець. Коли Мантас не повернувся, Аня почала його шукати. Абсолютно скрізь! І ось в одному з військових відділень їй сказали, що вони мають такого чоловіка, але він уже мертвий. Ганна розповідала, що коли побачила Мантаса, то одяг був на ньому не той, у якому він йшов, і одне плече було сильно висунуте вперед. Мабуть, з нього знущалися. Ми тоді вже постійно були на зв'язку. Аня просто дивом знайшла машину та змогла вивезти тіло. Вона виїжджала через росію та Латвію.
— Ганна вивезла й усі матеріали для фільму?
— Так. Ми одразу їх подивилися й вирішили, що це повноцінний фільм. Була середина квітня. Фільми Мантаса ніколи не були у Каннах, і я подумала, що це міг бути такий прощальний подарунок йому. Я написала голові Каннського фестивалю, розповівши, що у нас є матеріал, і попросила взяти його як виняток. Мені відразу відповіли: «Так, звичайно». Ми показали фільм відбірній комісії 9 травня, а фестиваль розпочинався за кілька днів. Нам відповіли наступного дня, що нас беруть.
— Гадаєте, фільм сподобався б Мантасу?
— Думаю так. Ми постаралися зберегти особливий «ритм» Мантаса, і, знаєте, у цьому нам допомогло те, що все робили з коліс. Зізнаюся, я відчуваю, що Мантас постійно зі мною. Він дуже надихаюча особистість зі своїм своєрідним поглядом на людство.
— Що б зараз Мантас сказав?
— Він би знав, як підтримати кожного з нас. Точно сказав би: «Я тут, з вами».
Нагадаємо, у США стартував показ українського фільму «Клондайк», номінанта на премію «Оскар», який розповідає про трагедію рейсу МН-17 на Донбасі.
