«Лише алкоголь притуплював страх»: Лариса Кадочникова про бомбардування Києва

Знаменита українська актриса, зірка столичного Театру імені Лесі Українки, Марічка з «Тіней забутих предків» Лариса Кадочникова усі вісім місяців війни не покидала Київ. Каже, що виживати їй допомагає кохання, робота та… заспокійливе. Лариса Валентинівна вже вдруге за своє життя переживає війну. Зізнається, що страх дитячих років повернувся до неї знову, але зруйнувати віру в нашу перемогу не в змозі.

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Кадочникова розповіла про перші дні атаки на столицю, свої страхи та нове кохання.

«Робота над фільмом „Лариса Кадочникова. Війна“ допомогла мені впоратися зі страхом»

— Коли почалася війна, було дико страшно і незрозуміло, — згадує Лариса Валентинівна. — Рано-вранці, 24 лютого, мені зателефонував приятель і сказав: «Прошу вас, збирайте документи, треба їхати. Війна». Я просто очманіла. Пам'ятаю, повісила слухавку та сіла, не розуміючи, що робити. Розбудила чоловіка, сказала: «Андрію, війна». Він адвокат, дуже виважена людина, і відреагував досить спокійно, почав збиратися на роботу. Я лише запитала: «Ми нікуди не поїдемо?» Андрій сказав, що він залишається у Києві. «Я теж нікуди не поїду, буду з тобою», — відповіла я. І це рішення якось мене заспокоїло. Щоправда, ненадовго. Вже за кілька днів під нашими вікнами, що виходять на проспект Перемоги, почали стріляти. Стрілянина була практично постійною — здавалося, що просто б'ють по вікнах.

— Пам'ятаєте те відчуття страху?

— Знаєте, я ніколи такого не відчувала. Так, боїшся хвороб, якихось операцій. Але тут було інше — тваринний, патологічний страх, з яким важко було впоратися.

— Що ви робили у той момент?

— Якщо було що випити, наливала чарочку. Це трохи притупляло страх. Пігулки не допомагали. А ось трохи коньяку чи горілки рятувало. Щоправда, лише на дуже короткий час. На другий день війни мені зателефонував режисер Дмитро Томашпільський. Дізнавшись, що я залишилася у Києві, сказав, що хоче зняти зі мною фільм «Лариса Кадочникова. Війна». Звичайно, я відразу погодилася. І насправді, саме робота допомогла мені впоратися зі страхом. Зйомки йшли складно. На вулиці можна було знімати лише за спеціальним дозволом. Ми працювали у мене в квартирі, на студії, у абсолютно порожньому Театрі імені Лесі Українки.

— Що ви тоді відчували?

— Пам'ятаю, як у театрі мене охоплювало неприємне відчуття тривоги. Сцена темна, всі світлові прилади вимкнені, зал абсолютно порожній, далекі звуки сирен.

— Ви спускалися у бомбосховище?

— Ні разу. У нас у будинку його немає — у підвалі «болото» та вогкість. До метро йти було далеко. Сусіди спускалися просто в підземний перехід, але ми з Андрієм сиділи вдома, у просторі між дверима в коридор та ванною. Я випивала заспокійливе або чарочку коньяку. Після відбою йшла в ліжко і засинала — мозок звільнявся від страшних думок. А вранці все починалось знову.

— Яким вам запам'ятався Київ цієї весни?

— Абсолютно порожнім. І лише за кожні сто метрів стояли блокпости, на яких перевіряли документи. Якщо ззаду хтось ішов, було страшно, здавалося, що зараз на тебе нападуть. Тоді говорили про те, що Київ можуть взяти за три дні. Я вважала, що якщо це станеться, солдати просто вриватимуться в квартири і все руйнуватимуть. Слава Богу, не сталося.

«Мені дзвонила з Москви племінниця і просила вибачення за те, що сталося»

— Це ж друга війна, яку ви переживаєте. Що ви пам'ятаєте з дитинства, яке припало на Другу світову?

— Коли почалася війна, мені було чотири роки. Зі спогадів тих років найсильніше — мене миють у ванночці і починається тривога. Я вискочила з води і почала бігати по квартирі з криком: «Війна, війна!» Мабуть, тоді я зазнала найсильнішого страху, який повернувся до мене через роки.

На початку війни ми з мамою та Вадиком жили у Києві. Кіностудію, де працювала мама, евакуювали до Середньої Азії. Вона поїхала раніше — мала зйомки. А ми з братом Вадиком залишилися з бабусею і вона нас вивозила з міста. Як зараз пам'ятаю дорогу на вокзал — темні вулиці Києва, постійні сигнали тривоги та мішки з піском, що лежать на вулицях. Чомусь мені здавалося, що це не мішки, а звалені трупи. Ми сіли у поїзд і тиждень їхали до Ашгабаду. Там уже були «Мосфільм» та кіностудія Довженка. Це був важкий час. Їжі мало. Втрата продуктових карток була рівносильна смерті. Два роки ми провели в евакуації, а потім повернулися до Москви — мама працювала на кіностудії «Мосфільм».

— На початку війни з вами зв'язувалися родичі, які мешкають у Москві?

— Мій брат Вадим Кадочников помер рік тому від коронавірусу. Його дружина досі не може перенести цю втрату. Пам'ятаю, одразу після початку війни мені подзвонила племінниця, дочка Вадима, і просила вибачення за те, що сталося. Адже ніхто з них не очікував, що буде війна. «Ми не розуміємо, чому це відбулося», — говорила вона. Зараз дзвонить уже рідше, та й небезпечніше це стало.

— Ви, як і раніше, відчуваєте страх?

— Ні, я стала абсолютно спокійною. Я нічого не боюся. Напевно, це сталося за два місяці після початку війни. Тоді почали повертатися люди до Києва, відкрився театр, ми почали відновлювати вистави і глядач пішов.

— Відомо, що ви єдина актриса Театру Лесі Українки, якій можна грати російською мовою.

— Так. І скажу, мене дивовижно приймають. Люди просто забувають про те, якою мовою я говорю, а включаються в атмосферу вистави. Потім, будемо чесні, я вже не можу перевчитися. Ось у кіно я грала українською мовою, але це зовсім інше. До речі, у «Тінях забутих предків» я теж говорила російською мовою, а потім мене озвучувала українська актриса. Але там була роль майже без слів. Кіно та театр — це велика різниця! Мені треба жити на сцені, думати, не замислюючись про те, як я говорю.

«Уся моя енергія перейшла на Андрія. Я люблю його»

— Ларисо Валентинівно, який період за останні вісім місяців став для вас найважчим?

— У мене тяжко захворів чоловік — серце, піднявся тиск. Два тижні Андрій пролежав у лікарні. Усі гроші, які я заробила від кіно, віддала на його лікування. Але я ні про що не шкодую. Слава Богу, він одужав. Я розуміла, що нічого страшнішого для мене немає, ніж залишитися одною.

— Різниця у віці між вами — секрет?

— Не хочу її говорити. Навіщо? Так, вона велика. Але, повірте, я виглядаю молодшою за нього. Та й взагалі за багатьох… Я виглядаю і почуваюся на 38 років!

— І, як і раніше, накладаєте на обличчя маску з чудодійної сметани?

— Не тільки. Хоча сметана і желатин на двадцять хвилин чудово підтягує обличчя. Просто ідеально! До речі, я ніколи не думала про те, щоб зробити щось із своєю зовнішністю. Гени молодості у мене від мами.

— Андрій — ваш третій чоловік.

— Якщо рахувати Глазунова, з яким ми не були розписані, то четвертий. До речі, з Андрієм я теж не розписана. Але це зовсім не важливо! Якщо люди кохають одне одного, вони будуть разом. Ні… Все це я пройшла вже з Юрою Іллєнком, і зрада коштувала мені надто дорогого. Я мало не вмерла. Не хочу випробувати щось подібне.

— У чому ваш секрет?

— У бажанні жити. Мені дуже важливо завжди залишатися жінкою і не втрачати якоїсь дитячості. Я не заздрю і не зраджую.

— Що ви зараз втратили зі свого минулого життя?

— Коли помер мій другий чоловік Саранчук, я втратила дачу. Не хочу говорити, як це сталося. Це було місце, де я любила відпочивати. Я давно не бачила море. Але найбільше прикро, що я не малюю. Моя квартира дуже маленька, а речей дуже багато. Тепер картини складені біля стіни, і я до них байдужа. А раніше було бажання писати щодня. Думаю, що вся моя енергія перейшла на Андрія. Я люблю його. Як довго це триватиме — не знаю. І все-таки для мене на першому місці стоїть театр, він мене рятує. Кохання — на другому.