Ще один гіркий та болісний день у житті Щиборівської громади. Тут провели в останню путь воїна Збройних сил, солдата Володимира Українця. Він загинув 6 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Жовте Покровського району, повідомляють у територіальній громаді. Воїну було 49 років.
«Володимир службу в армії проходив у Севастополі: склав присягу на вірність Україні, хоча служити довелося на російському кораблі — такі були обставини того часу. Він працював у місті Хмельницькому, займаючись оздоблювальними роботами, переважно укладанням підлог та іншими ремонтними послугами. Мав золоті руки й був уважним, сумлінним майстром.
Повістку Володимиру вручили дорогою до Хмельницького — просто в автобусі. Пройшовши підготовку, він вирушив на фронт. Служив навідником 3-го механізованого відділення. Минуло лише три місяці служби, коли 5 грудня 2024 року о 10:42 Володимир востаннє написав матері, заспокоївши її, що з ним усе гаразд. Після цього зв’язок обірвався. Від командира мати дізналася лише те, що син був поранений, побратими надали йому допомогу, а подальші обставини залишилися невідомими…"
З 6 грудня 2024 року Володимир вважався зниклим безвісти. Для його рідних почався тривалий період невизначеності, тривоги й болючого очікування. Кожен день рідні проживали з надією, що він подасть знак, що знайдеться, що повернеться додому живим. Вони вірили у диво, трималися за кожну найменшу надію, сподіваючись почути його голос або отримати бодай коротке повідомлення. Та 26 листопада родина отримала страшне сповіщення — офіційне підтвердження загибелі Володимира. Звістка, що перекреслила надії та стала великим ударом для всіх, хто любив його й чекав.
Побратими згадують його як надзвичайно доброго й людяного. Він ніколи не залишав нікого у біді, завжди підтримував словом і ділом. Такими ж теплими були його стосунки і з людьми в мирному житті — привітний, доброзичливий, уважний до кожного.
Особливою його пристрастю були голуби — це було його найбільше хобі та душевне захоплення. Навіть перебуваючи на навчаннях чи на війні, він телефонував додому та питав про своїх пернатих.
Найбільшою мрією Володимира було побачити, як його діти здобудуть освіту, стануть на ноги та подарують йому онуків. Саме це було для нього головним у житті.
Источник fakty.ua
