Він був надзвичайно позитивною і гарною людиною, прекрасним батьком та патріотом. У перші дні повномасштабного вторгнення 49-річний Юрій Пелех зі Львова без роздумів став на захист країни й воював в 65-й окремій механізованій бригаді «Великий Луг». Життя відважного захисника обірвалось під час бою взимку цього року. У нього залишились матір, сестра, дружина та син.
— Мій батько родом зі Львова, хоча тривалий час жив у невеликому селі Полянка неподалік міста. Він зростав у дружній, але невеликій сім’ї — мав лише одну сестру, Оксану, — розповідає «ФАКТАМ» син героя Ростислав. — Їхнє дитинство було непростим, адже батька вони втратили рано через серйозну хворобу. Це, безумовно, вплинуло на нього — він швидко подорослішав, звик брати відповідальність за себе та свою родину. Його мати, моя бабуся, на щастя, жива. Вона працює бухгалтером у місцевому закладі самоврядування. Батько завжди піклувався про неї, намагався допомагати у всьому. Він дуже цінував родину, бо знав, як важливо берегти близьких. Яким він був за характером? Якщо одним словом — добряк. Це те, що вирізняло його з-поміж багатьох. Він ніколи не відмовляв у допомозі, навіть якщо сам мав труднощі. Його доброта та щирість запам’яталися всім, хто його знав. Якщо запитати когось про нього, всі скажуть одне: «Людина з великим серцем». Один випадок особливо врізався в пам’ять. Якось він побачив на вулиці літню жінку, яка не могла донести важкі сумки. Він не просто допоміг їй, а ще й відніс усе до самого дому. Для нього це було природно — допомагати, підтримувати, не проходити повз чужий біль. Тато був людиною «золотих рук». Він міг полагодити будь-що — від найпростішої побутової техніки до складних механізмів. Якщо чогось не знав — швидко вчився. Тато був приватним підприємцем, працював на себе. Тривалий час займався встановленням вікон, мав досвід роботи водієм. Він ніколи не боявся важкої праці — навпаки, знаходив у ній сенс. Однією з його найбільших мрій було збудувати власний будинок. Він втілив її. Казав, що хоче, аби у мене був міцний і надійний дім, створений його руками. Також він планував придбати мікроавтобус — «спрінтер», щоб не лише полегшити собі роботу, а й мати можливість подорожувати, відкривати для себе нові місця.
— Як тато опинився на фронті?
- Раніше він служив у радянській армії, ще за молодих років. Пригадую, що в нього навіть була можливість поїхати з миротворчою місією в іншу країну, але щось завадило цьому плану здійснитися. Попри це, він завжди казав: «Якщо треба — я буду першим». Це була його життєва позиція — не ховатися за чужими спинами, а діяти. У березні 2022 року прийшла повістка. Він навіть не роздумував — сказав, що його місце там, де вирішується майбутнє України. Він був звичайним солдатом, стрілець-санітар. Спочатку проходив навчання на Львівщині, потім його направили на Харківщину, а далі — у Запорізьку область.
Читайте також: «У сина було дві пластини в нозі та багато поранень, але він пішов воювати»: на Донеччині загинув атовець «Вуйко» з Прикарпаття
— Чи намагалися його відмовити?
- Ми говорили з ним про це, намагалися переконати, що через стан здоров’я він міг би залишитися вдома. Але батько навіть не зважав на свої хвороби — казав, що має бути частиною перемоги. На початку все здавалося не таким страшним — вони займалися облаштуванням позицій, окопами, навчанням. Але коли його відправили в зону активних бойових дій, зв’язок став рідкісним — раз на місяць, а то й рідше. Остання зустріч була близько 4 місяців тому, коли він приїжджав на кілька днів у відпустку. Але його терміново викликали, і він змушений був їхати. Я запам’ятав нашу останню розмову тривалістю годину. Ми ніколи так довго не говорили. Нагадувало прощання, хоча я тоді не хотів цього розуміти. Він дав мені настанови, порадив, як жити далі. Ця розмова закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. Мене довго непокоїв той останній телефонний дзвінок. Було відчуття, що щось не так. Але я вірив у краще… На жаль, не судилося.
— Що відомо про обставини загибелі тата?
- За словами побратима, який вибрався живим, все сталось орієнтовно в перших числах лютого. Це село Роботине Запорізької області. Наскільки мені відомо, окупанти кинули гранату, і він отримав травми, несумісні з життям. Побратими розповідали, що він до останнього був мужнім і давав відсіч ворогу… Спершу з військкомату нам повідомили, що він зник безвісти. Ми не могли в це повірити, почали шукати будь-яку інформацію. І вже в ході власного розслідування дізналися правду. Найгірше те, що його тіло досі не можуть забрати — те місце зараз під постійним обстрілом. Ми робимо все можливе, щоб повернути його додому, але це дуже складно.
Читайте також: «Ми були проти, щоби він йшов на війну. Але тато вийшов із дому за хлібом, а повернувся з повісткою»: історія життя та смерті воїна із Закарпаття
— Як переживаєте цю втрату?
- Спершу було заперечення. Потім приходить усвідомлення, і це найболючіше. Найважче — чути співчуття, вони тільки посилюють відчуття втрати. Я ще досі до кінця не усвідомив цього, але єдине, що зараз важливо — повернути тіло тата додому, щоб гідно провести його в останню путь.
— Що хотіли б зробити на честь тата?
- Хочу, щоб пам’ять про нього жила. Можливо, встановимо меморіал або організуємо щось, що нагадуватиме про його подвиг. Він віддав своє життя за Україну — і ми не маємо права про це забути.
Источник fakty.ua
