Олексію Гребьонкіну на псевдо «Фазан» всього 32. Війна прийшла в його життя у 23 роки, у 2014-му. Ставши до лав війська, зрозумів, що ця справа йому до душі. Військова кар’єра складалася, особисте життя налагоджувалось. Але у рідному Маріуполі знов довелося зустрічати й вибивати ворога… Попереду були бої, оборона «Азовсталі» та полон.
Як повідомляє Морська охорона Держприкордонслужби України, захисник закінчив металургійний ліцей. Однак обрав не менш гартовану справу. У 2012 році пішов на строкову службу в ЗСУ і залишився, підписавши контракт. Служив в Одесі, у 28-й окремій механізованій бригаді. Був учасником тактичних навчань, побував ледь не у всіх регіонах Україні, а також у Німеччині. Як командир взводу відповідав за понад двадцять бійців.
Служба подарувала Олексію кохання. Майбутня дружина Ольга була медиком в підрозділі.
У 2014 році Олексій у складі свого підрозділу потрапив у зону бойових дій, на Донецький та Луганський напрямок. Згадує, як буквально за одну-дві доби їх підрозділ через втрати особового складу та техніки оперативно перебазували в інше місце. Тоді вони дивом уникнули «Іловайського котла». Олексій виїжджав з побратимом на скутері, бо всю техніку ворог знищив. Мар’їнка, Красногорівка, Станиця Луганська, Щастя… І так до 2019 року. Нетривка ротація, і щоразу нове місце бойових дій. Отримав контузію. З народженням донечки Олексій, відчуваючи батьківську відповідальність, але не бажаючи полишати улюбленої справи, змінив фах і перевівся до 23-го загону Морської охорони Держприкордонслужби.
У рідному Маріуполі його і застав початок повномасштабного вторгнення. На визначених позиціях моряки-прикордонники зайняли оборону. Досвід бойових дій, що мав Олексій, дуже допоміг йому та побратимам: позиції тримали надійно. Тримались би й далі, але з сусіднього району по радіостанції передали, що наші потрапили у ворожу засідку. Висунулися на виручку та змушені були там залишитися. Маріуполь був у повному оточенні. Ворог захоплював будинок за будинком. Сили противника переважали в рази. Прикордонники стали прориватись на «Азовсталь». Для багатьох та дорога вздовж моря стала останньою. На комбінаті чергували на найдальшому посту, що звався «Гора».
Ворог мав сучасну техніку й тепловізори. Позицію рясно відпрацьовував танк. Там Олексій отримав мінно-вибухове поранення, неподалік влучив ворожий снаряд. Побратими евакуювали в польовий шпиталь. Наживу видалили найбільші осколки та стабілізували стан. 16 травня почалась евакуація з «Азовсталі».
«Спершу нас привезли в накопичувальний табір в Оленівці (де росіяни в липні 2022 року влаштували теракт, щоб вбити полонених „азовців“. — Авт.), згодом розподіляли кого куди, — розповів Олексій. - Я потрапив до колонії у Свердловську Луганській області. Там провів найдовші пів року. Медична допомога тільки первинна, а поранення постійно нагадувало про себе. Проте найважче було витримати інформаційний вакуум. Жодних новин з-за колючого дроту. Ніхто не знав про обстановку в країні. І ворог цим маніпулював».
Обмін став несподіванкою. Полонених вишикували й дали кілька хвилин на збори. Вантажівка кудись повезла. Звичайно, Олексій вірив у диво, сподівався всім серцем, що це дорога додому. Та коли під’їхали до іншої колонії, надія майже згасла. Там ще забрали військових і знову повезли. Доба невідомості та нарешті — вистраждана свобода. Зустріч з родиною й обійми, коли не треба слів. Спершу потрапив на лікування. Потім довга реабілітація.
Наслідки полону досі даються взнаки. Та попри все Олексій — в строю, зі своїми, разом наближають Перемогу. Указом Президента України Олексія Гребьонкіна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Раніше у Кабміні назвали кількість українських військових, які перебувають у російському полоні.
Читайте також: «Відповіли, що можу звернутися до путіна»: щоб дізнатись, чи живий її єдиний син, мати пішла на відчайдушний крок
